Трагедия "Гамлет", как и другие сочинения Шекспира, затрагивает вечные проблемы: трагедия несовместимости высоких и иеалов и возвышенной мечты с действительностью, несоответствие целей способам их достижения, роль личности в истории человечества. И, главное, смысл жизни каждого отдельно взятого человека.
В образе Гамлета автор воплотил лучшие черты гуманиста эпохи Возрождения. Личная трагедия Гамлета - это трагедия европейского гуманизма.
Кажуть, що перше справжнє знайомство людини з книгою відбувається завжди випадково, незважаючи на те, що в будинку, де він виховувався, можливо, є багато книжок. Так сталося і зі мною. У моїх батьків велика домашня бібліотека, але та книга, яка відкрила для мене світ художньої літератури, потрапила мені до рук випадково. Я б сказав, навіть проти моєї волі. Батьки виховували в мені повагу до книжок, але в мене воно так і не з’являлося. Я любив вирізати з картону всякі фігурки і склеювати з них які-небудь композиції.
Одного разу я щось склеював і як преса використав першу-ліпшу на очі товсту книжку. Коли це помітили батьки, вони мене пожурили і змусили поставити книжку на місце. Я недбало поклав книгу на стелаж навзнаки. Батько зажадав, щоб я поставив її як годиться – до загального ряд. Я вирішив, що наді мною просто знущаються, і надувся. Тоді батько сказав мені, що, якщо б я знав, що в цій книзі написано, я би вів себе зовсім по-іншому. На щастя, я був цікавий. Та ще батько підлив масла у вогонь, сказавши, що якщо б я опинився на безлюдному острові і мені попалася будь-яка книга, то вона б стала для мене дорожче всього на світі. Ось таким простим шляхом я відкрив для себе книгу Михайла Булгакова “Майстер і Маргарита”.
З першого прочитання я вловив в ній тільки барвисті картини дії і фантастичні моменти. Потім я перечитував її ще кілька разів. І нарешті відкрив в романі Булгакова щось глибоке, особисте та навіть інтимне для ‘своєї душі. Тепер, коли я говорю про Булгакова та його твори, то мимоволі говорю про себе. З російських письменників він мені найближча і буде супроводжувати мене все моє життя.
Назавжди запам’яталося мені відчуття гострої жалості – як при розставанні з дуже близькою людиною, коли я перевернув останню сторінку роману “Майстер і Маргарита”. Мені здається, Булгаков своїми творами відтворив власне життя в мріях і реальності. Його доля як письменника була трагічна. Але цьому виною, я вважаю, було не суспільство взагалі, а неспівзвучний письменника радянської епохи. Булгаков не зміг і не захотів стати “радянським” письменником. Це глибоко моральний вчинок людини, вчинок, гідний наслідування. Свої, поки ще невеликі, проблеми я намагаюся вирішувати в ключі мого улюбленого письменника. Терпінню і мужності також можна вчитися у Булгакова. Згадаймо, як письменник кінчає свій твір “Життя пана де Мольєра”: “І я, якому ніколи не судилося його побачити, посилаю йому свій прощальний привіт!” Ці слова письменника як би сказані їм про себе самого, про письменника, охарактеризовано їм так: “Терпляче і самовіддано писав він все життя – і здебільшого в” стіл “, іноді, втім, не витримуючи, знищуючи рукописи, зовсім як його літературний герой, майстер в суворій шапочці, загнаний в божевільню дружними зусиллями критиків …”
Письменник Булгаков своїм життям і творчествомдоказал мені, що справа, якій людина присвячує своє життя, існує в більш високому вимірі, ніж його особу.
Його життєве справа знаходиться в області ідей і духу. Книга талановитого письменника здатна допомогти знайти життєву гармонію багатьом її читачам. До зустрічі з глибокою книгою, я вважаю, життя людини не має особливого сенсу. На тлі художнього досвіду книги, запала йому в душу, людина починає серйозно осмислювати своє життя. Письменник як би говорить своєму читачеві: “Ви народжені на землі, щоб виконати своє призначення”.
<span>Отже, прочитання мною роману М. Булгакова “Майстер і Маргарита” порушило в мені одного разу бажання пошукати ще більш глибокий зміст в нашій дійсності. Я прочитав на сьогоднішній день майже всього Булгакова і продовжую з задоволенням читати інші книги. Час засилля масової інформації не може вплинути на мою любов.</span>
Герой повести, Иван Флягин подобно персонажу жития, покаявшемуся и преображенному грешнику, идет по миру от греха (бессмысленного "удальского" убиения монашка, убийства цыганки Грушеньки, пусть и совершенного по ее же молению, но все равно, по мысли Флягина, греховного) к покаянию и искуплению вины.
Так, с юридической точки зрения, Иван Северьянович совершил три убийства:
1. Монаха, заснувшего на возу с сеном, он погубил случайно, в азарте быстрой езды.
И хотя в молодости Ивана не слишком тяготит этот грех, с годами он начинает чувствовать, что когда-нибудь ему придется его искупить.
2. Вторая смерть -- смерть батыра, которого Флягин засек во время поединка из-за кобылы, также от него не зависела.
Смерть настигла батыра в честном поединке и не по воле Ивана Флягина, а только из-за упрямства татарского князя (даже справедливые, но жестокие татарские законы подтвердили невиновность Ивана) . Здесь, пожалуй, самым страшным грехом было то, что он до поры до времени о них не вспоминал.
3. Другое дело - убийство Груши.
<span>Здесь героя может оправдать только то, что он сделал это в беспамятстве (то ли все это привиделось ему, то ли было на самом деле) , хотя и тут у него не было иного выбора: во-первых, он дал клятву, страшную клятву, а во-вторых, он не мог позволить Груше погубить душу убийством, не мог просто отстраниться, а сдержать, отговорить горячую цыганку он бы не сумел. </span>
Лужину нужна была подходящая партия для женитьбы, Дуня как нельзя кстати подходит для этой роли. Она бедна, но при этом очень умна и образована, не обделена красотой, как раз то, что нужно богатому неженатому человеку. Лужин перевозит Дуню и ее мать Пульхерию Александровну в Петербург, при этом оплачивая все расходы. В последствии происходит ссора между Лужиным и Раскольниковым, Дуня встает на защиту брата. Лужин не ожидая такого поворота событий, упрекает Дуню в ее бедном положении и напонимает о затратах на нее.