У книзі Юрія Винничука “Місце для дракона” все перевертається з ніг на голову: дракон зовсім не лютий і кровожерливий хижак, що поїдає пишних молодиць, а добрий травоїдний мрійник та романтик. Тішиться метеликам, пише вірші та читає Біблію. Біля його печери замість людських останків милують око доглянуті клумбочки мальв, а своє полум’яне дихання він спрямовує тільки вгору – щоб не нищити природу. А найцікавіше, що дракон, він же Грицько, пише вірші. Лише одна річ залишається незмінною: у світі й досі діють “драконячі закони”. Традиції, мислить володар, у князівстві якого миролюбно живе дракон Грицько, зобов’язують будь-що вбити дракона. Тож князівські посланці скликають лицарів із усіх усюд, проте, зібравшись докупи, відважні лицарі… роз’їхались, адже “лютий хижак” й гадки не мав з кимось боротися, щоб бува не завдати нікому шкоди. Ось така каламбурна зав’язка Винничукової повісті-казки. Далі, як за сценарієм, розпочинається підступна гра на людських, тобто на драконячих, емоціях: князь усе частіше навідується до свого буцімто друга дракона й розповідає про свої клопоти через нього. М’якосердий Грицько, він же “кровожерливий” дракон, погоджується битися з лицарями, щоб догодити князеві. “Життя володаря не варте й одного рядка поета”, – розпачливо промовляє Грицькові його наставник і вчитель, самотній старий пустельник. – “Навіщо виховував у ньому розуміння краси й добра? Навіщо зробив з нього поета? Поети так тяжко помирають, і нема їм на цьому світі місця, бо вони нетутешні”. Продовжуючи демонструвати весь парадокс того, що відбувається, автор укладає в уста дракона не менш парадоксальну прощальну молитву до Господа. Але чи принесло вбивство дракона спокій та мир у князівство? Ні, воно лише пробудило лихі інстинкти. “Що станеться, коли народові буде замало смерті змія, бо зло ним не вичерпалось? Що буде, коли він кинеться шукати й інші джерела зла? Одного дракона на всю державу замало. Де взяти ще стільки драконів, аби кожен мав кого розп’ясти? Де взяти стільки юд, аби мали на кого перекласти провину? Коли народ не має кого проклинати – сили його підупадають. Боже! Пошли нам драконів!” – роздумує автор.
.Эпитет — слово или целое выражение, которое, благодаря своей структуре и особой функции в тексте, приобретает некоторое новое значение или смысловой оттенок, помогает слову (выражению) обрести красочность, насыщенность. Употребляется как в поэзии (чаще) , так и в прозе. Ну например:Красивое небо, Божественые глаза, Милое создание
<span>Особенно углублённым психологическим анализом характеризуется центральная его часть- «Дневник Печорина». Впервые в русской литературе появляется такое беспощадное обнажением героем своей личности. Печорин говорит: «Я до сих пор стараюсь объяснить себе, какого рода чувства кипят в груди моей». Привычка к самоанализу дополняется навыками без престанного наблюдения за окружающими. В сущности, все отношения Печорин с людьми являются своеобразными психологическими экспериментами, которые увлекают героя своей сложностью и удачными для него результатами. Такого история с Бэлой, история победы над Мери. Похожей была психологическая «игра» с Грушницким. </span>
<span>Если А.С.Пушкина принято считать создателем первого реалистического стихотворного романа современности, то, на мой взгляд, Лермонтов является автором первого социально-психологического романа в прозе. Его произведение отличается глубиной психологического анализа. Изображая свою эпоху, писатель подвергает её глубокому критическому анализу, не поддаваясь ни каким иллюзиям и обольщениям. Лермонтов показывает все самые слабые стороны своего поколениям: холодность сердец, эгоизм, бесплодность деятельности. Реализм «Героя нашего времени» во многом отличен от реалистического пушкинского романа. Отодвигая в сторону бытовые элементы, историю жизни персонажей, Лермонтов сосредотачивает внимание на их внутреннем мире, подробно раскрывая мотивы, побудившие того или иного героя на какие-либо поступки. Автор показывает и анализирует чувства героев с такой глубиной и проникновенностью, которых ещё не знала литература его времени.</span>
Зімовая казка вельмі рамантычная. Яна і сумная, і радасная, белая і бліскучая. Хочаш убачыць казку? Выходзь на вуліцу! Азірніся вакол! Ці ёсць у свеце найбольш чароўная і дзіўная пара года, чым зіма ? Кожны адкажа па – рознаму. Але я адкажу: «Не!» Я вельмі люблю зіму, зімачку, зімку. Для мяне зіма – гэта бясконцая прыгажосць прыроды, найчыстае і марознае паветра, дрэвы ў беласнежных уборах, чароўныя святы Новы год і Каляды, катання на санках і каньках. У гэтым годзе снегу вельмі мала. Як шкада! Але на Каляды пайшоў шматкамі сапраўдны, пухнаты снег. Да гэтага з неба сыпаласі дробная і жорсткая крупы, ад якіх было холадна і няўтульна. Снег прыбраны і радасны, ён стварыў свята. У марозным паветры задумаўшыся апускаюцца сняжынкі. Дрэвы працягваюць ім насустрач рукі – галінкі, назбіраўшы, цяжка іх апускаюць да зямлі. Дамы ў горадзе адразу сталі урачыстымі, ім зіма насунула шапкі. З-за снегу вечар стаў святлей і безабаронным. Ліхтары на вуліцы пакрыўджана і блізарука ўтаропіліся ў прастору, снег заляпіў ім вочы – не падглядваў. А я стаяў ўвечары на плошчы, не варушачыся і атрымліваючы асалоду ад гэтай казкі. Лёгкія ўзорныя сняжынкі садзіліся на вейкі, ахутвалі ўсю вопратку, кружылі свой карагод. Зямля памылася, апранулася ў белы нарад. У мяне пад акном расце рабіна. Я гляджу на яе і адчуваю здзіўленне як яна такая стройная і далікатная можа супрацьстаяць і марозам і цяжкаму снегу, які ўпаў на яе. А здалёк, я быццам бачу не дрэва, а казачную дзяўчыну, якая надзела серабрыстае футра, завязала белую пухнатую хустку, якая на сонцы здаецца проста чароўнай – столькі гуляе на ёй фарбаў. Здаецца, калі дакранешся да рабіны, знікне казка. Я гляджу на рабіну і бачу, што дзесьці на яе далікатных галінках вісяць нахмураныя ледзяшы, на якіх гуляе сонечны зайчык. Гэтыя ледзяшы – як сумныя слёзы маёй прыгажуні. Але вось пачалі танцаваць вальс далікатныя сняжынкі з халодным ветрам. Склаліся ў загадкавую фігуру. Што гэта ? Я гляджу, гляджу … Вядома ж, гэта да маёй прыгажуні – рабінкі скача прынц на белым кане.
Вось такая ў мяне зімовая казка. Я ведаючы, што ў свеце яшчэ ёсць шмат цудаў, якія дораць радасць і асалоду. Але заўсёды мяне будзе хваляваць прыгажосць зімы, і назаўжды запомніцца маярабінка – снягурка.
Во-первых "красоту" самого стихотворения. Грациозность, " хрупкость " самой березы. Береза напоминает милую девушку, стоящую под окном. Это воздушный, "тёплый" стих