Сучасну українську культуру важко уявити без творчої спадщини Кобзаря — великого українського поета Тараса Григоровича Шевченка. Саме він перетворив українську літературу на явище всесвітньої літератури. У його творчості найвиразніше проявилося те, що потім стало важливим, провідним для передових українських письменників другої половини XIX — початку XX століть — народність і реалізм. Творчий геній дозволив Кобзареві залишити нащадкам не тільки літературні твори найвищого ґатунку, а й значний доробок живописних і графічних робіт. Через усю творчість Тараса Григоровича червоною ниткою пролягла любов до України та її багатостраждального народу. Та однією з центральних тем його поетичних і художніх творів є тема трагічної долі жінки — сестри, матері — у тогочасному суспільстві. І коли цей найчистіший образ, ця своєрідна ікона весь час плюндрується, весь час терпить знущання, поет не може залишатися осторонь. Жіноча доля для Шевченка — не просто одна з тем його творчості. Це справді незагоєна рана поетової душі. Образ жінки-кріпачки нерозривно поєднаний у нього з образом власної матері, яку "ще молодою — у могилу нужда та праця положила", та рідних сестер — Катрі, Ярини, Марії, які "у наймах виросли", та в яких "у наймах коси побіліли". Доля жінки у кріпосницькому суспільстві була просто нестерпною, і Шевченко був одним із перших, хто зібрав воєдино всі страждання закріпачених жінок і вголос заговорив про них, виступив на захист жіночих прав. Навіть назви творів, присвячених жінкам, — "Сова", "Наймичка", "Відьма", "Слепая" — свідчать про невеселе, трагічне їх життя Одним із кращих творів Шевченка, присвячених жіночій долі, можна вважати поему "Катерина". У поемі відтворено одну з характерних проблем тогочасного суспільства — долю збезчещеної дівчини. Уже з перших рядків поет звертається до дівчат: "Кохайтеся, чорнобриві, та не з москалями..." Далі Шевченко розповідає про трагічну долю дівчини-покритки, майбутньої матері. Катерина виросла в селянській родині, змалку звикла працювати, а тепер їй доводиться просити милостиню, щоб хоч якось вижити. Природний сором, гордість відступають перед любов'ю до дитини. Доля зводить Катерину з коханим — батьком її дитини. Вона, боса, вибігає йому назустріч, прагне викликати почуття якщо не любові, то принаймні жалю — не до себе, до сина. Та байдуже москалеві й до Катерини, і до сина. Бідолашна ладна навіть пожертвувати власним життям, аби врятувати дитину від ганьби. Самопожертва — це риса, яка притаманна багатьом жінкам-матерям у творчості Кобзаря. Згадаймо хоча б поему "Наймичка". Ганна, мати-одиначка, розуміючи, що з нею син буде приречений на злиденне життя, сповнене приниження й страждань, вирішує підкинути його бездітним літнім людям, а сама наймається до них служницею, аби хоч так бути ближчою до сина, нехай навіть не маючи права назвати його власною дитиною й не чути від нього найсолодшого слова — "мамо"... Мати-вдова тяжко працює, аби її дитина не залишалася неписьменною, як вона сама (поема "Сова"): "І день, і ніч працювала, Подушне платила, Щоб і воно, удовине, До школи ходило". Та, на жаль, матері не судилося побачити щасливої долі своєї дитини: син виріс, і його забирають у солдати. Нещасна жінка, залишившись сама, божеволіє з горя, голосить, мов сова, образ якої стає тут синонімом горя. Жіночі образи, жіночі долі яскраво зображені не тільки в поемах. Вірш "Сон" ("На панщині пшеницю жала...") розповідає всього лише про один день із життя жінки-матері: кріпачка з немовлям на руках змушена ходити працювати на панське поле, намагаючись хоч трошки часу приділити дитині. Уві сні стомлена мати бачить свого сина дорослим, щасливим; бачить у своїх снах-мріях, що син працює не на панському лані, а на власному полі. Та дійсність не залишає місця мріям, і мати-кріпачка знову повертається до своєї тяжкої праці. Долі дівчат, які потерпали від нещасного кохання, болем відгукувалися в серці Кобзаря й знайшли відображення у віршах і баладах "Причинна", "Тополя", "Лілея", "Утоплена", "Русалка"... Образи жінок і дівчат у творчості поета не тільки трагічні, їм притаманні найкращі риси людського характеру: чуйність, щирість, самопожертва, доброта. І заслуга Шевченка в тому, що він підняв образ жінки-матері, жінки-кріпачки на п'єдестал чистоти почуттів, моральної краси й материнської величі. Жінка з дитиною на руках завжди була для Шевченка уособленням мадонни, світлим і щирим образом, символом чистоти й святості: Нічого кращого немає, Як тая мати молодая З своїм дитяточком малим. Невмирущі Шевченкові рядки: "І на оновленій землі Врага не буде супостата, А буде син, і буде мати, І будуть люде на землі" стали своєрідним символом віри для багатьох поколінь справжніх, щирих українців. І дай Боже, щоб вони стали дійсно пророчими.
Тема :«Мені однаково»: відтворення почуття громадянської мужності, духовної стійкості і незламності, відданості Батьківщині й народові, роздум поета над важкою долею власного рідного краю. Ідея «Мені однаково»: віра письменника у неминучість повалення царського гніту, відродження України.
Я дотримуюся думки, що білою вороною будь-де бути нелегко. Але це не важкий хрест, який потрібно тягти за собою. Можна обернути свою білість, тобто оригінальність, на користь собі самому.
Біла ворона у певній групі – це людина, яка відрізняється від інших! А ця несхожість може проявлятися чим завгодно! Наприклад, всі в класі модно вдягнені, а одна дитина носить старий одяг. Вона є білою вороною, бо бідна. Так само хлопчик зі здібностями геніального художника буде виглядати білою вороною в класі, де більшість дітей здібна хіба що до малювання бубликів.
Чому ж нелегко бути білою вороною? Во-перше, не всі люди цікавляться незнайомими явищами. Іноді вони заздрять, а іноді просто не цікавляться. Хтось цікавиться, але йому складно зрозуміти товариша-білу ворону, бо раніше він нікого подібного не зустрічав. Школярі ж полюбляють подражнити тих, хто на них несхожий. Отже, люди по-різному ставляться до білих ворон.
По-друге, бути білою вороною – це в принципі випробування. Щоб мати власну думку, варто зібрати сили для того, щоб її захистити. Тобто, наприклад, дівчина фарбує волосся у червоний колір, вона має сміливість всім заявити про свої смаки. Навіть, якщо весь її клас вирішить, що червоне волосся – дурниця, ця дівчина має право фарбуватись як завгодно. А це ох як нелегко буває відстояти!
На мій погляд, людині, яку сприймають як білу ворону, буває важко досягти чогось звичайного для решти. Наприклад, людину в татуюваннях не візьмуть працювати до престижного офісу. Це смішно, насправді, бо можливо саме вона була б найкращим працівником. Але в сфері формального спілкування людей склалися певні вимоги та традиції, і якщо людина хоче знайти там своє місце, їй доведеться якось вписуватися.
Існує ще один тип людей, яких хтось назве білою вороною, та насправді це не так. Вони зі своєю так званою оригінальністю лізуть в очі іншим, навмисно провокують своєю невідповідною поведінкою та голосно кричать «Я особливий!». Такі люди нікому не подобаються насправді, бо просто шукають уваги решти, яку не можуть чи не хочуть добути іншим шляхом.
Біла ворона в українській літературі – це персонаж, який поводиться інакше, ніж прийнято у всіх. Таким був Чіпка у романі «Хіба ревуть воли, як ясла повні?». Він відрізнявся від ровесників тим, що не мав батька. На жаль, він з часом відсторонився від моральних норм суспільства та пішов злочинним шляхом.
А от добрий приклад білої ворони – це творець, майстер Сивоок, що трудився над зведенням Софії Київської, персонаж роману Павла Загребельного «Диво». Його, звичайно, не назвеш класичною білою вороною. Але для натовпу людей, які не є митцями, він – дещо незрозуміла постать.
Отже, я вважаю, що справжні білі ворони – люди, які мають силу знайти своє місце в житті, завдяки та всупереч власній несхожості з іншими.