У мене велика гарна сім'я. Так приємно знаходитись з рідними людьми. Отож у моїй сім"ї є мамо тато брат(сестра) бабуся дідусь.
Ми завжди допомагаємо один одному,піклуємося про літніх людей,дбаємо про господарство а головне ми любимо одне одного и тому у нас ніколи не відбуваеться неприємностей.
Я дуже люблю и дбаю про свою найріднішу сім'ю.
Ось що у нас вийшло. Отримали 12б.
"Одного разу під час подорожі до міста ми з мамою зайшли до книжкової крамниці. Там на поличці стояла гарна книга. Вона мені сподобалась і матуся мені її купила.
Повернувшись до-дому я відразу почала її читати. Книга назиається "Чарівний ліс".В ній багато віршів та декілька оповідань. В кожному творі описується ліс, лісові тварини та рослини. Більш за все мені сподобався віршик про лісовий світлофор. Це вірш де гриб мухомор порівнюється з світлофором, який допомагає перейти стежку мурахам.
Я ще не закінчила читати цю книжку. Мені подобається її читати адже кожна наступна сторінка це нова цікава мандрівка до казкового лісового світу."
<span>Широкі, рівні вулиці розкинулись посеред міста.
</span>Україна – розкішний вінок з рути й барвінку.
<span>Вулиці широкі, рівні.
</span><span>Струмок в’ється серед гаю, як стрічечка.
</span>Сумний Семен ходив цілий день по вулиці.
Усна народна творчість має велике значення у житті народу як у минулому, так і в наш час. Адже недарма в одному з українських прислів'їв говориться: "Пісня ні в добру, ні в злу годину не покидає людину". Вона полегшує працю, виражає і радісні, і важкі настрої, розважає в горі, веселить під час відпочинку, навчає любити батьківщину, бути їй вірним, відданим.
Величезне значення має усна народна творчість також і для розвитку науки, літератури, мистецтва.
<span> У спадщину ми дістали величезну кількість пісень, дум, балад, казок, створених багатьма поколіннями наших предків, і зобов'язані берегти усну народну творчість як найдорожчий скарб народу, вивчати, знати її та збагачувати новими перлинами.</span>
<span>Наша мовна традиція сягає далеких, докняжих часів, а в період держави Київської Русі наше слово сягнуло державного творення: було відкрите не лише для близьких сусідів, а й для найвіддаленіших земель, збагачувалося іншими мовами й збагачувало їх. Його розвитку не могли зашкодити чвари й уособиці, феодальна роздробленість і навіть багатовікове монголо-татарське іго. Гідно подиву, що його не стяла шабля, що його не затоптали в болото кінські копита, що воно не розвіялося у вихорі навальних орд, а залишилося сіллю землі й народу. </span>
<span>Горіли хроніки, храми і святі книги, а слово вийшло з вогню, як заповіт. Гнане, принижене й занапащене, воно ніколи не відчувало себе як у полоні-безвиході. Воно начеб чекало великої пори. І вона прийшла: велика пора формування нації — XVI і XVII ст. </span>
<span>Все прийшло у досі нечуваний і небачений рух — повстала освіта, ширилася наука, збагачувалася культура. Народні братства творили, як на тепер, єдиний національний фронт. Слово пізнало еллінську й римську філософію й поетику, систему Коперника; воно стало демократичним і непоборним, як республіка Запорізька Січ, і прекрасне, як козацьке бароко. Цілком природно, що вияв його сили — національної самосвідомості — збігається з вибухом визвольних змагань за національну й соціальну справедливість і свободу. </span>
<span>Такий безсторонній очевидець, як знаний історик і мандрівник сирієць Павло Алеппський, ще зустрічався з Богданом Хмельницьким, стверджує: освіченість серед «козацького народу» — буденне явище. Він занотував: «Не лише всі козаки, але більшість їх дружин і дочок уміють читати…» </span>
<span>Виникають друкарні, видаються не лише духовні твори, а й навчальні посібники, наукові трактати, суто літературні й публіцистичні твори. Друкарні існують у Києві, Чернігові, Острозі, Заблудові — в другій половині XVII ст. їх налічується 24 по всій Україні. Зазначимо, що у той самий час у Московському царстві — дві друкарні. «Свобода слова була невід'ємним правом людини, як право людини на життя… Українському слову, охрещеному мечем і вогнем у визвольній війні з польським панством, здавалося, не страшні ніякі тернисті шляхи попереду. Якщо Богдан Хмельницький був батьком нації, то її матір'ю була мова. </span>
<span>Друковані на Україні книги проникали через кордон у володіння Московської держави…. Патріарші розпорядження й ухвали соборів інкримінують українським авторам «примрачныя речення», а тому вводяться офіційні посібники з правилами «о произношении россійских букв», і, нарешті, зявляється імператорський указ Петра І 1720 р., де узаконюється: «Внов книг никаких, кроме церковних прежних изданий, не печатать„» Так розпочинається мартиролог української мови: вона стає мовою закріпаченого плебсу — її слово живе у пісні й думі, у фольклорі взагалі… Видатні досягнення народного генія — літописи Самовидця, Величка, твори Сковороди будуть чекати десятиліття, аж поки відкриються очам здивованих нащадків і стануть відомі в найдальших кінцях світу. Україна ж на довгі століття перетвориться в країну безпросвітної неграмотності. Роздертий, розшматований народ конатиме в двох тюрмах народів під скіпетром вінценосних імперій — у цих тюрмах конатиме і його мова» (Борис Харчук. «Слово і народ»). </span>
Мова — одне із багатьох див, створених людьми. Вона віддзеркалює душу народу, його історію.
<span>Ну що б, здавалося, слова... </span>
<span>Слова та голос — більш нічого. </span>
<span>А серце б'ється-ожива. </span>
<span>Як їх почує!.. </span>
<span>(Т. Шевченко) </span>
<span>Ці рядки Кобзар написав 1848 р. під враженням почутої одного разу ввечері на Кос-Аралі української пісні, яку співав матрос-українець. А ще раніше, живучи в Петербурзі, Шевченко просить писати до нього листи з України рідною мовою, яку називає прекрасною, мелодійною, милою. Так, у листі до брата Микити поет пише: «Будь ласка, напиши до мене так, як я до тебе пишу, не по-московському, а по-нашому... Нехай же я хоч раз через папір почую рідне слово, нехай хоч раз поплачу веселими сльозами, бо мені тут так стало скучне. Ще раз прошу, напиши мені письмо, та по-своєму, будь_ласка, а не по-московському..» </span>