Анализ стихотворения А.С. Пушкина "Анчар"
Стихотворение было написано в 1828 году. После возвращения из ссылки в 1826 году Пушкин некоторое время надеялся на то, что теперь его мечты о свободном творчестве воплотятся в жизнь. Но царь и его слуги не оставляют поэта в покое. Тайные агенты следят за каждым шагом поэта, его произведения подвергаются жестокой цензуре. В 1828 году против поэта возбуждается дело по обвинению в создании противоправительственного произведения «Андрей Шенье» и безбожной поэмы «Гавриилиада». Видимо, эти обстоятельства личной жизни и послужили поводом для создания аллегорического стихотворения «Анчар».
Жанр традиционно определяется как лирическое стихотворение, но событийный сюжет позволяет назвать его балладой.
В основу сюжета этого произведения Пушкин положил полулегендарные сведения о существовании на острове Ява ядовитого дерева анчар. Путешественники рассказывали, что это дерево отравляет окрестный воздух, а сок его смертелен. Вожди местных племен посылали приговоренных к смертной казни собирать ядовитую смолу анчара, которую употребляли для отравления стрел.
В своем стихотворении Пушкин создает очень яркий и выразительный образ смертельно ядовитого дерева, символизирующий абсолютное зло:
К нему и птица не летит,
И тигр не йдет: лишь вихорь черный
На древо смерти набежит —
И мчится прочь, уже тлетворный.
К этому дереву царь, которому понадобился яд для стрел, послал своего слугу. Тот выполнил поручение, заплатив за это жизнью.
В «Анчаре» поднимается тема гибельности неограниченной власти. Пушкин сопоставляет зло природы и зло владыки, который отправляет человека к дереву, несущему смерть. Все живое избегает прикосновения к анчару, он — «один во всей вселенной». Царь нарушает закон природы.
Композиция. Стихотворение делится на две части. В первой дается описание ядовитого дерева. Во второй рассказывается о всесильном владыке, пославшем на смерть своего раба. При изображении анчара Пушкин использует эпитеты, направленные на раскрытие его основного качества — губительности для всего живого. Образы царя и слуги контрастны: в первом поэт подчеркивает его всевластие, безжалостность, во втором — покорность. При этом образы анчара и царя, наоборот, сопоставлены: и тот и другой несут смерть.
Идейный смысл этого стихотворения — губительность неограниченной власти для общества.
Она никогда не может быть названа аристократией<span>. </span>Аристократией<span> не может быть назван и верхний слой буржуазии, </span><span>имитирующий </span>аристократию<span> и </span>...<span>Можно было бы даже сказать, что </span>свобода аристократична<span>, </span>а не демократична<span>.!!!</span>
3 618 року в Китаї починається правління династії Тан, котре тривало майже триста років. Внаслідок об'єднання ворогуючих між собою князівств було створено могутню танську державу.
<span> Доти небачена широта спілкування із зовнішнім світом сприяло знайомству з різними досі незнайомими для Китаю релігійними поглядами. Ця широта сприяла релігійному терпінню, а разом з ним і свободі висловлення думок. </span>
<span> Традиційна повага до літератури набула практичного характеру: одним із головних предметів на екзаменах на чиновничі посади була поезія. Поезія усіляко заохочувалася нерідко правителями країни, які самі писали вірші. У політику і літературу прийшли вихідці з сімей середніх і дрібномаєтних землевласників, котрі виросли в селах і були більш близькі до народу, ніж стара аристократична верхівка. Це не могло не вплинути на літературу. </span>
<span> Світогляд танського літератора набагато розширився. Життєвий досвід поета вже не обмежувався рідним селищем і недалеким містечком, а охоплював велику країну з неоднаковими умовами життя в різних її куточках. Поет, який усе частіше був державним чиновником, і своєю службою, і творчістю змушений був брати участь у житті країни. </span>
<span> Коли ми звертаємося до танської літератури, передусім ми говоримо про ліричну поезію. Вона продовжила й розвила великі досягнення минулого й піднялася на небувалу височінь. </span>
<span> Долаючи внутрішню порожнечу та квітчастість віршів V- VI століть, перші танські поети хоча й були носіями цих вад, але на їхню творчість вже лягла печатка нового: майбутня простота форми й глибина поетичної думки. </span>
<span> У танські часи переживали свій розквіт п'яти- і семисловні вірші з двохрядковою строфою, з обумовленим чергуванням тонів, з єдиною римою. Вони дали велику можливість застосуванню в поезії розмовної мови. Новаторство танської поезії поєднувалося з традиційністю зображальних засобів і висловлювалося не тільки у відкритті нової, але - часто - в поглибленні звичної теми. Гори й ріки, застава та місяць, мандрівник, верба й весна - все це існувало й розвивалось у китайській поезії з давніх-давен, і все це набувало протягом століть нову забарвленість. У русі поезії від піднесеності до повсякденності й конкретності відобразився той генеральний напрямок поезії танського часу, на якому були досягнуті найбільші її перемоги. </span>
<span> На початку танської поезії стояли такі видатні майстри, як Ван Бо, Лу Чжао-лінь, Чень Цзі-ан, Мен Хао-жань, Гао Ші та інші. Окрім "тихої" поезії того часу була й інша - поезія битв і мандрів, яка зображувала людину в неспокійних, бурхливих обставинах. Кожен із цих різних поетів так чи інакше передував творчості своїх геніальних сучасників - Лі Бо та Ду Фу. </span>
<span> Лі Бо, відомий поет давнього Китаю, народився у 701 році, був родом з теперішньої провінції Сичуань. Китайські біографи зображують Лі Бо геніальним безумцем, який черпає своє натхнення в келиху з вином, у товаристві інших поетів, які утворюють поетичну співдружність спочатку з шести членів ("Шестеро мудрих з Бамбукового потоку"), а потім з восьми ("Восьмеро безсмертних Винної чаші"). Такі товариства в ту епоху відігравали роль літературних шкіл. Ще в юному віці поет мріяв допомагати людям, і через те він обрав незвичайний шлях для молодої людини його покоління: не складав іспитів, пішов з дому, жив осторонь від людського житла, мандрував, захоплювався лаоською самотністю. Йому було понад сорок років, коли імператор покликав його до свого палацу і нагородив званням ханьлінь, що його нині ми б вважали академічним ступенем. Лі Бо залишався поетом, незалежним у переконаннях і вчинках, а це не збігалося з чиношануванням і придворними правилами. Через три роки Лі Бо залишив столицю заради нових подорожей і зустрічі з поетами Ду Фу, Гао Ші та іншими. Того часу стався бунт Ань Лу-шаня, і через Лушань, де спинився поет, проходили війська Лі Ліня, молодшого брата імператора Су-цзуна. Лі Бо погодився піти до нього на службу, коли Лі Лінь зазіхнув на престол, і поета як його прихильника, було кинуто до в'язниці, а потім заслано в далекий Єлан. Потім його пробачили, повернули посеред дороги. Через кілька років після цих подій, у 762 році, Лі Бо помер у домівці свого родича Лі Ян-біна, якому ми зобов'язані збіркою творів поета. Залишилося понад дев'ятьсот його віршів. </span>
<span> </span>
<span> </span>
Ломоносов в образе Свиньи показывает нам высокомерных, тщеславных и лживых людей, которые выдают себя за тех, кем они не являются. Такие люди всегда есть и будут, как в высоком обществе, так и среди так называемой "черни". Свинья не только примерила лисью шкуру, но и возомнила себя подобной ей, такой же хитрой и коварной. Но до неё слишком поздно дошло, что, притворяясь лисой, ей никогда не стать ею, ведь они разные, как небо и земля. Надо быть тем, кто ты есть, и не строить из себя Господь-Бога. "Из грязи в князи" редко работает.