Правління Святослава завершив перший період розвитку Київської Русі— період швидкого збирання земель і утворення ранньофеодальної держави. Перші князі створили величезну державу, встановили її географічні межі лише приблизно.Адміністративна реформа.За Святослава зміцнилась влада великого князя. Він поклав початок змінам в управлінні державою, зосередженню усієї повноти влади в руках єдиної династії. Влітку 969 р. він поставив на київський престол свого старшого сина Ярополка, в Древлянську землю відправив сина Олега, а в Новгородську — Володимира.<span>Проте влада перших київських князів у різних частинах їхніх володінь була обмеженою і неоднакової сили. Князі мали досить слабкі контакти і не значний вплив на підвладні їм віддалені племена. Часто ці контакти обмежувались лише збиранням данини. Чим далі жили племена від Києва, від головних міст і поселень, тим слабшими були ці зв'язки.</span>
Реформы Петра I — преобразования в государственной и общественной жизни, осуществлённые в период правления в России Петра I. Всю государственную деятельность Петра I условно можно разделить на два периода: 1696-1715 годы и 1715-1725 Реформы были нацелены прежде всего на сбор средств для ведения войны,
проводились насильственным методом и часто не приводили к желаемому
результату. Кроме государственных реформ на первом этапе проводились
обширные реформы с целью модернизаций уклада жизни. Во втором периоде реформы были более планомерными.
Парламентскими монархиями были Великобритания, Норвегия, Швеция, а также Бельгия и Нидерланды.
Второе ополчение началось в Нижнем-Новгороде
Аналізуючи взаємовідносини Хмельницького і Виговського можна дійти висновку, що гетьман та генеральний писар діяли, як правило, узгоджено, причому кожен мав свій «імідж» і проводив відповідну лінію в ході дипломатичних контактів. Виговському, звичайно, відводилася роль «буфера», провідника нібито м'якшої, ніж у Хмельницького, лінії. Це давало змогу краще виявити наміри протилежної сторони, навіть її агентуру, створювало додаткові можливості для дипломатичного маневру Б. Хмельницького.
Звичайно, не можна говорити про повну тотожність політичних позицій гетьмана й генерального писаря. Якщо перший був представником центру, то другий тяжів до поміркованих (М. Громика, Г. Гуляницький, Г. Лісницький, генеральний суддя С. Зарудний, генеральний обозний Т. Носач та ін.), котрі прагнули досягнути компромісу з Річчю Посполитою. Через це Виговського недолюблювали представники радикальної течії (М. Кривоніс, Д. Нечай, Л. Мозиря, М. Гладкий, С. Подобайло й ін.), а також московської партії (М. Пушкар, І. Барабаш). Ці протиріччя склали передумови для гетьманства Виговського та визначили його долю. Фактично Виговський виконав волю пізнього Хмельницького, який помітив порушення Переяславської ради Москвою та шукав можливості перегляду чи розриву її. Але Виговський не мав тієї харизми, завдяки якій Хмельницький перетворив чергове повстання козаків на Визвольну війну України.