Мій улюблений вид мистецтва музика. На мою думку, музика найбільш потужний інструмент для подолання тривоги і поганого настрою.
Батьківщина — що вона для мене значить
...Любіть Україну у сні й наяву,
Вишневу свою Україну...
В. Сосюра
Щасливі ми, що народилися і живемо на такій чудовій мальовничій землі — в нашій славній Україні.
Любов до Батьківщини починається з любові до рідної хати, стежки дитинства, до мудрості народної казки. Не знаючи історії рідного народу, не можна бути громадянином своєї держави.
Як і для кожного з нас, Батьківщина для мене — це місто, де я народився і живу, де живуть і працюють мої батьки, — земля моїх пращурів!
Батьківщина — це рідний дім, де на тебе чекають завжди з любов'ю і надією; це місце, до якого людина завжди повертається, де б вона не мандрувала у світі.
Батьківщина — це все, що мене оточує: і небо, і зорі; ліси і поля; люди, які поруч зі мною в радості чи смутку; це те, що підтримує людину у час негоди, дає сили пережити усі негаразди.
Нехай рідна земля пошле нам силу для життя. Подивімося на голубе небо і думкою, як у тій чудовій пісні, полинемо аж до сонця і зірок і поглянемо на трепетну Землю, — і тоді відкриється нам на зелено-голубому лоні планети край, що нагадує собою серце, — і це Україна, співуча рідна моя земля.
Із чого слід починати? «Перш за все, слід забути про будь-які сімейні традиції, якщо вони якимось дивом збереглись у вашій сім’ї. Все то пережитки минулого. Тепер нові часи, нові імена. Не варто в ці дні згадувати батька Арсена чи діда Андрія, а тим більше прадіда Данила. Не треба згадувати й маму, бабу, прабабу. Не варто задумуватись і над майбутнім. Хай вас не хвилює вже тепер, як поставиться ваш син чи донька до підібраного вами імені. Це їх не цікавить. Вони ще до цього не доросли. Єдине, що в ці щасливі для вас дні має вас цікавити, так це “Книга власних імен” та поради знайомих». Та швидко бажання назвати дитину на честь якогось із пращурів зазнає фіаско під неабияким тиском друзів та знайомих. Вашу дитину всі хочуть назвати якось незвичайно, небуденно і вже ж, зрозуміло, нетрадиційно. За цих обставин забуваються імена українські, що переходять від покоління до покоління. Так серед Тарасиків, Богданків з’являється Жюль, Жни чи Гарик. Підрісши, така дитина почуватиметься незатишно серед однолітків, які частенько ще й кепкують з носія чудернацького імені. А щоб того не трапилось, Олег Чорногуз за допомогою гуморески радить щасливим батькам зупинитись і добре подумати, перш ніж дати ім’я своєму немовляті. «Останнє, що я вам пораджу, це не забудьте за гармонію імені й прізвища. Це дуже важливо, Подаю приклади: Ніпель Кукурудза, Травіата Пацюк, Жульєна Миска, Анжела Кендюх, Вольдемдр Копистка, Гонората Пузир, Геракл Гарбуз, Жузі Коза, Неда Баран, Атгіла Шкапченко й Аполлон Козолуп. Якщо ця гармонія є, вважайте, що ім’я ви вибрали правильно. Діти вам дякуватимуть. Особливо, як підростуть».
Повість "Тіні забутих предків" — твір глибоко сокровенний, написаний вже не в руслі етнографічного реалізму, який розробляв М. Коцюбинський в ранній творчості, а етнографічного неоромантизму, оскільки письменника цікавить демонологія як образне втілення зв'язку людини зі світом природи та ірреальний складник світу реального.
Основу повісті складає історія кохання Івана та Марічки, і, здавалось би, ця історія, на перший погляд, носить цілком пасторальний характер. Але поруч з героями живуть і змагаються між собою дві іпостасі символічного світу — Любов і Смерть.
У творі зображене ідеальне кохання, яке, проходячи через життєві випробування, не втрачає своєї сили, не нищиться, не зникає, а навпаки, загартовується, Стає міцнішим, щоб поєднатися в сме-Р""і, У коханні поєднуються життя і смерть, реальність і міфічний світ. Читач може провести паралель між історією кохання Івана та Марічки і Мавки з Лукашем. І в "Лісовій пісні", і в "Тінях забутих предків" почуття героїв розгортається на тлі прекрасної природи, і музика стає тим струменем, тим поштовхом, завдяки якому кохання зароджується і міцнішає: "Марічка обзивалась на гру флояри, як самичка до дикого голуба, — співанками. Вона їх знала безліч. Звідки вони з'являлись — не могла б розказати. Вони, здається, гойдалися ще в колисці, хлюпались у купелі, родились у її грудях, як сходять квітки самосійці по сіножатях, як смереки ростуть по горах. На що б око не впало, що б не сталось на світі: чи пропала овечка, полюбив леґінь, зрадила дівка, заслабла корова, зашуміла смерека — все виливалось у пісню, легку і просту, як ті гори в їх давнім, первіснім житті".