Рід - ліро-епос
напрям - реалізм
жанр - епічна поема
дата написання - 12.11.1845р
збірка - Кобзар 1860 року
тема: зображення долі жінки-кріпачки, яка вимушена була страждати і приховувати материнство.
ідея: засудження тогочасних умов, у яких жінка відчувала себе соціально незахищеною,
Композиція
твір складається з прологу і 8 частин
Експозиція: старим підкидають дитину
Зав язка: мати розповідає перед смертю Маркові, що вона його мати
Війна… Багато про не сказано і написано, багато творів українських письменників присвячено саме цій жахливій події. У творах про війну найчастіше ми бачимо образи мужні захисників рідного краю, які боролися проти фашистської навали. Але Г. Тютюнник змалював інший образ – образ хлопчика, який залишився сам і намагався не лише вижити, але й допомогти близьким людям. Він не герой, не захищав Батьківщину, але його серце хоробре і безстрашне, його можна з впевненістю назвати гідним сином своєї Вітчизни.
У повісті автор розповідає нам історію хлопця-школяра Климка. Він рано залишився сиротою, виховував його дядько, але й він загинув під фашистським бомбардуванням. Климко залишається сам, але він не опускає руки. Разом зі своїм товаришем він облаштовує собі нове житло, разом з Зульфатом намагається допомогти вчительці та її маленькій донечці. На мою думку, це характеризує Климка як відповідального і серйозного хлопця. Війна примусила дітей швидко подорослішати, проблеми, які їм доводилося вирішувати, були зовсім не дитячі. По сіль Климко також пішов не для себе. Він розумів, що треба було десь діставати їжу, турбувався про долю маленької Олі. Тобто, поводився як справжній маленький чоловік.
Багато пригод довелося пережити Климкові по дорозі до Слов`янська та назад. У хлопчика була можливість влаштувати власне життя, залишившись у тітки Марини за сина, як вона його і просила. Але Климко розумів, що він відповідає не лише за себе, а й за тих людей, які чекали на його повернення. Мало хто з сучасних однолітків Климка переймався б цим. Хлопець повернувся на рідну станцію, принісши сіль та харчі. Але так і не вдалося йому побачити обличчя близьких: автоматна черга перервала його життя. Фашисти не дивилися, чи то дорослий, чи то дитина – ворог. Так і не зміг Климко побачити Наталю Миколаївну та Зульфата…
<span>Мене вразила повість «Климко» і її головний герой. Я вважаю, що Климко був надзвичайною людиною. Він завжди думав про тих, хто поряд і навіть про тих , кого вже не було – наприклад, збирався посадити вишню на могилі дядька Кирила. Хлопець був дуже сміливим, адже не побоявся піти аж до Слов`янська, розуміючи, що іншого виходу в нього немає. Також мені подобається у Климкові його доброта та безкорисливість. Він намагається допомогти всім навкруги: для вчительки та її донечки принести солі зі Слов`янська, допомогти по господарству тітці Марині, навіть врятувати солдата, який тікає від фашистів, вказавши йому, куди бігти. Климко не думав про себе, він опікувався іншими, близькими йому людьми, був відповідальний та турботливий. Тому мені дуже шкода, що повість закінчилася саме так. Хоча, на мою думку, автор цим прагне показати, що війна – надзвичайно жорстока річ і ми не повинні припустити її повторення. Ну все</span>
<span>
</span>
<span><span>
</span></span>
Є воно! Нумо, рушай!
Себе швидше пізнавай!
Ти знайдеш його, повір!
Станеш краще, може й ні...
«Злочин і кара» — один із найскладніших творів
світової літератури. У своєму романі Федір Михайлович Достоєвський зобразив
життя російського суспільства середини XIX століття з його убозтвом,
безправністю, гнобленням і розбещенням особистості, що задихається через
усвідомлення свого безсилля і тому бунтує. Письменник розповів нам про героя,
«що взяв у душу свою всі болі і рани часу».
<span><span>Розуміння Достоєвським сутності мистецтва було причиною
створення особливих форм реалістичної творчості. Твори Достоєвського -
свідоцтво того, що він поєднував у собі як митець силу геніального психолога,
інтелектуальну глибину мислителя та пристрасність публіциста. У творах
письменника реалістичні сцени страждань поєднуються з філософською символікою,
публіцистичні газетні факти - з фантастикою, логічні абстраговані категорії - з
інтуїтивістськими елементами, Достоєвський збагатив жанр реалістичного роману
XIX століття новими художніми особливостями. Улюблений метод письменника -
зібрати велику кількість своїх героїв в одне місце та змусити розкриватися їх
образи у зіткненні почуттів та ідей, ніби без втручання автора-оповідача.
Романам Достоєвського був властивий поліфонізм як метод художнього мислення.
При цьому досягалось, з одного боку, відчуття численності співбесідників, з
іншого - окремість кожного голосу, що вів свою тему самостійно, майже
рівноправно з голосом автора. У межах злочинно-авантюрного сюжету поставали
глибинні ідеологічні, соціально-філософські проблеми. Самі злочинні сюжети
романів Достоєвського несли не просто інформативну функцію, але й, втілюючи
об'єктивні закони тогочасного суспільства, відображали художню концепцію
Достоєвського, його світогляд. Злочин, як крайній ступінь порушення суспільних
норм, відображав трагічну сутність дійсності та соціальні протиріччя. Характери
героїв розкривалися Переважно у найгостріші моменти, коли все накопичене ними у
попередньому житті раптом виливалося у екстраординарний вчинок. Неочікувані,
навіть не виправдані спочатку дії персонажів письменник мотивує глибоко
прихованими психологічними причинами, наявністю у людській натурі різнобічних
взаємовиключних потягів та пристрастей. Незвична динамічність композиції,
відчуття катастрофічності того, що діється, драматична напруженість у розвитку
конфліктів, експресивність написання виявилися вражаючим художнім відкриттям,
що чудово слугувало меті відображення найскладніших морально-психологічних та
соціально-філософських проблем. Достоєвський зумів передати у художніх образах
не тільки потік подій, людських доль, духовну боротьбу, але і трагічні
конфлікти у духовному житті суспільства. У своїх інтелектуальних романах
Достоєвський майстерно малював найгостріші поєдинки думок, трагічних зіткнень
ідей та світоглядів. Улюблена письменником форма сповіді героїв, що проявлялася
у діалозі з духовним противником, досягала нещадної відвертості, виявляла
трагічну діалектику глибинних почуттів та думок персонажів. </span><span>
<span>Творам
Достоєвського, написаним у жанрі роману, найменш властива епічно спокійна
манера оповіді. Їм притаманна гострота чисто драматичних жанрів та багатство
художніх образів.<span> </span></span></span></span>