Чи можна сперечатися про смаки? Чи можна людину засуджувати за те, що їй подобається одна річ і викликає осуд інших? Як відомо, не буває двох однакових людей, а тому й погляди на одне й те саме явище, подію, річ не можуть бути абсолютно ідентичними. Одні віддають перевагу білому кольору, а інші — чорному, одним подобається класична музика, а інші не мислять життя без року. І це правильно, бо якби всім людям на Землі подобалося одне й те саме, ми, мабуть, перетворилися б на якусь сіру масу, не могли б виявити свою індивідуальність, загубилися б серед інших. Проте, це лише одна з точок зору.
Так, з одного боку, говорять, що про смаки не сперечаються. Але з іншого — про одну людину можуть сказати що у неї гарний смак, а іншу вважають позбавленою цього дару. Хто може назвати критерії, за якими визначають смак людини, адже, що для одного є жахливим, для іншого — просто оригінальне. Мабуть, якихось чітких норм не існує, тим більше наше сучасне суспільство розвивається настільки швидкими темпами, що вигадані сьогодні правила завтра будуть вже застарілими. Нам може подобатися те, що виклика¬ло осуд попередніх поколінь, а наші нащадки будуть вважати це жахливим. Та чи означає це, що поняття смаку можна назвати застарілим? Я не вважаю, що це саме так, що воно відійшло в минуле.
Завжди були, є і будуть жити якісь вічні цінності, поняття та уявлення, на які люди будуть рівнятися, і, я думаю, саме вони і є критеріями не тільки смаку, але й вихованості, моральності людини. Бо, на мою думку, смак — це щось більше за вміння добре одягатися, гарно виглядати, слухати якусь певну музику чи читати якісь визначені книжки. Часто смак плутають з модою, чи тим, що називають стильним, сучасним, модерним. Хоча це зовсім не так.Багато хто вважає, що смак дається людині від народження, що йому не можна навчитися. Прихильники цієї думки наводять багато прикладів на підтвердження своєї теорії, і, можливо, де в чому з ними можна погодитися. Дійсно, іноді трапляється так, що в середовищі, яке зовсім не сприяє розвиткові естетичних нахилів та високих уподобань, народжуються справжні діаманти — особистості, здатні піднятися над цим середовищем і потім підняти і його на новий рівень.
Але чи означає це, що люди, які від народження не наділені цим даром, вже нічому не зможуть навчитися? Я не думаю, що це так. Людина має здатність вчитися, сприймати все нове, і, звичайно, якщо вона потрапить у добрі руки, у коло людей, які зможуть навчити її розрізняти добре і погане, красиве і потворне, — це обов’язково матиме позитивний ефект. Можливо, не кожен зможе досягти висот смаку, відразу стати витонченою, елегантною, досконалою особистістю, проте щось людина обов’язково запам’ятає і вже ніколи не буде такою, як раніше. Головне у цьому процесі, на мою думку, — не зовнішній ефект, те, що відразу впадає в око, а внутрішній світ людини. Адже перше легко забути, заплутатися вправилах етикету, а те, що стає частиною твоєї душі не забудеш вже ніколи. Тому важливим здається мені саме виховання, залучення кожного до скарбниці вічних цінностей, щоб людина не згадувала, як їй треба поводитися в тій чи іншій ситуації, а знала це.
<span>І ще одна річ здається мені надзвичайно важливою — людина з почуттям смаку, по-справжньому вихована та інтелігентна людина ніколи не дорікає іншому через його недоліки, не буде насміхатися чи зневажати за недоречну поведінку чи вигляд. Бо це є свідченням невихованості, снобізму, від якого й до поганого смаку недалеко. Мабуть, і приказку «Про смаки не сперечаються* вигадали саме люди зі смаком, нагадуючи всім, що кожен має право на свою точку зору, свої думки, навіть якщо вони не збігаються з поглядами та переконаннями інших.</span>
Омоніми (від грецьк. homos — однаковий і onyma — ім’я) — це слова, які однаково звучать, але мають різне значення. Розрізняють лексичні омоніми абсолютні (або повні) та неповні. Повні омоніми бувають в межах однієї частини мови. Звуковий склад абсолютних (повних) омонімів збігається в усіх граматичних формах. Наприклад: деркач — невеликий перелітний птах і деркач — стертий віник; деркача, (з) деркачем. Неповні омоніми — це слова, що збігаються звучанням не в усіх граматичних формах. Неповні лексичні омоніми називають омоформами. Наприклад: кілька (імен.) — маленька рибка і кілька (числівн.) — неозначена кількість предметів; синів (імен.) — родовий відмінок множини іменника син і синів (дієсл.) — форма минулого часу чоловічого роду дієслова синіти.
Омографи — це орфографічний тип омонімів, — слова, однакові за написанням, але різні за звучанням (мають різний наголос) і значенням. Наприклад: води. — род. відм. одн. іменника вода і води — наз. відм. мн. іменника вода; сурма — духовий музичний інструмент і сурма — сріблясто-білий крихкий метал.
Омофони — слова, що збігаються своїм звуковим складом, але різні за значенням і написанням. Наприклад: сон це (щось сниться) і сонце (світить).
Увага! Відрізняйте омоніми від багатозначних слів. Між значеннями багатозначного слова існують зв’язки, вони об’єднані спільним поняттям, схожою ознакою чи подібною функцією. Наприклад: ручка (дитини) — ручка (для письма) — ручка (дверей); корінь (дуба) — корінь (слова). Коли ж окремі значення різко відділяються від основного змісту слова і втрачають з ним зв’язок, то це омоніми. Наприклад: ласка (пестощі) і ласка (звірок), правий (бік) і правий (невинний).
Більшість омонімів належать до нейтральної лексики, але відіграють певну стилістичну роль як важливий засіб для створення дотепів, каламбурів. З цією метою вони широко використовуються в художній літературі, в усній народній творчості та в усному мовленні. Вони увиразнюють думку, надають мовленню іронічного, гумористичного чи сатиричного забарвлення (повернув за ріг — нашої корови ріг).