<span>
Вітька Горобець: неповних 14 років, високий, худий, з рідким білявим
чубчиком, не може і хвилини всидіти на місці, запальний і рвучкий, швидкий. </span>
* * *
"Друзі не схожі були один на одного. Вітька - високий , худий , з рідким білявим чубриком - не міг і хвилини спокійно всидіти на місці. Запальний і рвучкий , він так швидко ходив , що Федько за ним не встигав ".
Галя Козачок: <span>гарні чорні очі-оченята, такі жваві, й такі
привабливі, і такі бездонні, що прямо диво дивне; тоненька шия і маленькі
груди, важкі коси і довгі, примхливо вигнуті брови, тоненька немов вирізьблена,
фігурка й чарівна посмішка, що вона вся струнка, весела й швидка, як вогонь на
сухій соломі.
* * *
</span><span>" І раптом в один чудовий день ти зовсім-зовсім іншими очима глянув на свою товаришку з довгою косою. На свою біду ти побачив, що в неї гарні чорні очі-оченята, такі жваві, й такі привабливі, і такі бездонні, що прямо диво дивне, як ти міг раніше на них дивитися і не бачити їх?.. Як ти міг раніше не бачити, що в неї тоненька шия і маленькі груди, важкі коси й довгі, примхливо вигнуті брови, тоненька, немов вирізьблена, фігурка й чарівна посмішка, що вона вся струнка, весела й швидка, як вогонь на сухій соломі? "
</span>
Федько Котигорошко: <span>маленький і товстий, терплячий, флегматичний, 12
років, не ходив, а котився на своїх коротеньких ногах, за смаглявість мав
прізвисько Жучок.
* * *
" ...</span><span>маленький товстий і флегматичний Федько мусив бігати за ним підтюпцем. Цей дванадцятилітній опецьок (якого за смаглявість по-вуличному називали Жучком), здавалося, не ходив, а котився на своїх коротеньких ногах".</span>
навчалися у 5 класі дві подруги. одного разу одна з них забула зробити домашню роботу. та попросила свою подругу дати й списати. а коли вона списувала помітила помилку та виправила їїу себе в зошиті, а подрузі не сказала. дзвінок. усі діти здали зошити. на наступному уроці були оцінки тій дівчинці, що написала доиашню 4, а тій що списала 5. і та що зробила домашнб питає:
Відповідь:ольга рошкевич
Розумна, творча.
Надихає, повчає, навчає.
Розуму кожного дня навчає.
Мудра
Пояснення:
<span>Сірки<span> переїхали на Далекий Схід з Полтавщини ще в 1887 р. Люди
зустрілися з диким лісом, незвіданим краєм, з труднощами. Але працелюбні
українці вижили: сіяли хліб, саджали городину, полювали, і земля щедро
винагородила їх. Зажили гарно, містечко Києвом назвали, хати мазали, як і в
Україні. Було це аж до нових порядків, коли і люди перевелись, і життя
змінилось. Тоді кинули Сірки все нажите, пішли далі в тайгу та й стали
тигроловами.</span></span><span>Старий Сірко відповідально
ставився до праці, був небагатослівний, стриманий у почуттях. Він робив усе,
щоб зберегти міцний добробут своєї сім’ї.<span>
Батько родини</span> підтримував дідівську Сіркову державу і, щоб не ламати себе,
не відцуратися предківського, перебрався з родиною в тайгову глушину,
«по-своєму таки віку доживати». Кмітливість і відвага стали спадковими рисами
сім’ї Сірків. Батьки виростили трьох хороших дружних дітей, привчили їх до
праці. </span><span>Мати<span> у сім’ї була ніжною горлицею, що всіх
привітала, годувала, ніжно любила. Діти виховувалися в атмосфері
доброзичливості, взаємоповаги.</span></span><span>Мати
родини<span> - вперше постає перед очима Григорія в національному
одязі. У неї приємний голос: «Такий, як у всіх матерів там, за тисячі
кілометрів звідси». Вона прийняла втікача як рідного сина, разом з дочкою
виходила його, підтримувала, душею відчуваючи, що це чесна, хороша людина: «Не
журися, синку. Вір у своє щастя! А воно в тебе є… У сміливих щастя завжди є…»
Мати працьовита, любляча, турботлива. У хаті в неї прибрано за старим
українським звичаєм. Свою любов до рідного краю — далекої України — мати
передала й дітям. Отже, подружжя Сірків — глибоко порядні, добрі й сміливі
люди, які уособлюють в собі кращі риси українського народу.</span></span><span>Сім’я
Сірків <span>керується
законами християнства. Вони вірять у Бога, бо він їм дає і одяг, і їжу, і
промисел.
Цікавими є у творі розповіді про дотримання у родині Сірків звичаїв та обрядів
українського народу: це і любов до народної пісні, вишивання рушників,
святкування Різдва, Святої вечері тощо.
Сім’я Сірків — це не лише гарна родина, це міцне родовідне дерево української
нації, з якого відродилась і утворилась нова держава і нова людина.
У Сірковій родині ми вбачаємо долю своєї України.
І. Багряний з оптимізмом утверджує, що плекаючи сім’ю та родину, ми відроджуємося,
стаємо сильним і неподоланим народом, а відтак, і щасливим, бо ж «сміливі
завжди мають щастя».</span></span>