<span>Лялька-мотанка – українська народна лялька, символ жіночої мудрості, родинний оберіг. <span>Здавен у кожній родині лялька-мотанка виконувала роль оберегу, була символом мудрості, берегинею роду, символом матері-прародительниці та зв’язку між поколіннями, одна із найдревніших іграшок і сакральних (священних) істот нашого народу, якій тисячі й тисячі років. Скільки існує людство, стільки років цій іграшці, яка повинна була дитину заспокоїти, нагодувати і зберегти. Бо мати, залишаючи дитя, замотувала фрукти чи хліб у шматочок тканини, прив’язувала паличку і давала, як іграшку, тому в основі ляльки — хрест. Людина вигадувала ляльку-мотанку, подібну собі, як забавку для дитини, як оберіг дому. Виготовляючи цей сакральний предмет, жінки вкладали у неї свою енергію, певні думки і побажання. Ляльку-мотанку передавала мати дочці, коли віддавала до іншого роду, а дочка, у свою чергу, своїй дитині. Це ніби ниточка, яка зв’язувала увесь рід.</span></span><span>Наші пращури вірили, що лялька є посередником між живими та тими, хто ще народиться. Тому на заміжжя дівчини разом із рушниками і сорочками в скриню до приданого клали ляльки. Робили їх дуже ретельно: одягали в українське народне вбрання як наречену, плели вінок на голову і обов’язково «додавали» нареченого — мусила бути пара. Відразу після одруження тими ляльками бавилися — вважалося, що так швидше народяться діти. Обличчя у «плодоносних» ляльок немає — невідомо ж, хто прийде на світ.</span>Берегиням — іншому різновиду — на обличчі намотували хрести. І виготовляли їх на різні потреби: аби людина одужала, аби пішов дощ чи навпаки — припинилася злива, вщух буревій...<span>Усі елементи одягу мотанки є символічними: спідниця уособлює землю; сорочка — три часи: минулий, теперішній і майбутній; головний убір — очіпок, стрічка чи хустка — зв’язок із небом... Українська лялька тим унікальна, що вона — така ж, яка була тисячі років тому! Найдавніші — глиняні — сягають доби Трипілля.</span>Лялька-мотанка не випадково не має обличчя. Адже вона виникла не як іграшка, а як сакральна річ. Вона мала прикликати дух померлої або ще не народженої людини до живих, запросити її в коло сім’ї, до столу чи до тієї дитини, яку виховувала. ВОНА виховувала. Бо уособлювала дух прадавнього Предка, а відтак не дівчинка гралася лялькою, а лялька, як стара баба, передавала досвід минулого новому поколінню.<span>Сакральна істота з хрестом замість обличчя, символізує гармонію вертикалі (духовності) і горизонталі (земного розвитку людини), тобто допомагає гармонізувати простір. Такі іграшки повинні знаходитися на покуті зі сторони сходу сонця, над ліжечком дітей (оберігає дитину), над дверима (зустрічає і проводжає гостей)...</span>
Біля св. Софії. Як тут тихо, як одразу входиш у світ високого,— сама молиться душа... Могутні тучі каштанів безшелесно стоять на варті золотих верхів... Боже, яке щастя, що цей шедевр у нас є, що він нас єднає!
Софія — душа Києва, душа України. Ніде так, як тут, не почуваєш силу творчого генія, могутній поетичний дух нашого народу. Витвір справді бого-натхненний, як казали колись... І може, вища сила відвела в останню мить чорну руку руйнівника (Зі щоденника О. Гончара).
Хороша бабуся – основа щасливого дитинства. І моя бабуся саме така. Адже моє дитинство, завдяки їй, було казкою, сповненою ласкавих дотиків теплих долонь та смачнючих страв .
Зростом вона невеличка і трохи повненька. Завжди зав’язує хустинку, бо вважає, що ходити з непокритою головою неможна. А з хустини постійно виглядає пасмо сивого волосся, думаю, бабця спеціально його так залишає, щоб і в старості трохи причаровувати діда.Та прядка додає їй певної краси. Я не пам’ятаю час, коли те пасмо було не сиве. Тоді у бабусі напевно було менше зморшок і вона рідше жалілася на своє здоров’я. А от очі в неї залишились такі ж як і були. Тим очам позаздрять 18-річні, бо вони аж світяться жвавістю та любов’ю до життя.
А ще у моєї бабусі неймовірні руки. Вони завжди теплі, трохи шершаві і пахнуть пиріжками. Інколи видається, що вони живуть своїм власним життям, а життя те надзвичайно активне, бо вони ніколи не зупиняються. Вони перуть, прибирають, готують їжу, доглядають за грядками , а коли бабця сідає дивитись телевізор чи просто розмовляти з кимось, то вони починають складати одяг, в’язати чи просто потихеньку погладжують одна одну, але не зупиняються.
Одяг у бабусі завжди чистий , як і все те, що її оточує. Влітку особливо часто вона вдягає плаття в горошок. Каже, що то її улюблене, що то їй колись дідусь подарував. Воно й справді дуже їй пасує, ніби освіжає її Отака вона – моя мила бабусенька. Вона творець мого дитинства, до якого в думках буду повертатись усе своє життя. Ще не один раз подумки переживу задоволення від відчуття її руки на своїй голові і ще не один раз, згадавши все, заплачу…