«Хоч я й дуже люблю ліс, але побоююсь його душі... ».«Вчився я добре, вчився б, напевне, ще краще, аби мав у що взутися. Коли похолодало і перший льодок затягнув калюжки, я мчав до школи, наче ошпарений. Напевне, тільки це навчило так бігати, що потім ніхто в селі не міг перегнати мене, чим я неабияк пишався» .«Я не дуже кривлюсь, коли треба щось робити, охоче допомагаю дідусеві, пасу нашу вредюгу коняку, рубаю дрова, залюбки гострю сапи, люблю з мамою щось садити або розстеляти по весняній воді і зіллю полотно, без охоти, а все-таки потроху цюкаю сапкою на городі і не вважаю себе ледащим».«Та є в мене, коли послухати одних, слабкість, а коли повірити іншим — дурість; саме вона й завдає найбільшого клопоту та лиха... І вже тоді мені одні слова сяяли, мов зорі, а інші туманили голову».«Я ніколи не був скиглієм, терпляче зносив і батіг, і хлудину, і запотиличники...».Мар’яна говорить Михайлику: «І вчися...та так учися, щоб усі знали, які-то мужицькі діти. Хай не кажуть ні пани, ні підпанки, ні різна погань, що ми тільки бидло. Були бидлом, а тепер — зась!»
Людям постійно необхідно нагадувати про те, наскільки важлива для кожного з нас природа і все навколишнє середовище. Щоб зрозуміти це, потрібно просто озирнутися навколо й усвідомити, що людство вже завдало величезної шкоди екології. Велика кількість тварин, рослин, інших видів живих істот назавжди зникла з лиця землі, і виною тому людина. Здається, представники багатьох країн вже стрепенулися і почали запроваджувати закони по захисту навколишнього середовища, але в той же час прогрес диктує нам необхідність вирубувати ліси, осушувати водойми тощо. На щастя, нагадування про важливість природи назавжди зберігається для нас в літературі, в тому числі й українській. Зокрема, нагадування це міститься і в прочитаних мною творах Бориса Харчука і Євгена Гуцала.
З тих часів Сашко та Сіроманець завжди були разом. Сіроманцю ще кілька разів знадобилось відвідати клініку, щоб стати остаточно здоровим. Через кілька місяців потому Сіроманець знайшов собі вовчицю. Він ніколи не лишався тепер самотнім. Про Сашка вовк не забував. Вони часто зустрічались та проводили час разом.
ЕПІГРАФ: Спробуй один раз політ, і твої очі навічно будуть спрямовані в небо. Одного разу там побувавши, на все життя ти приречений тужити про нього. (Леонардо да Вінчі)
На шляху кожного з нас виникають свої проблеми, негаразди, коли здається, що життя скінчилося, що далі нема сенсу йти. Це, нажаль, не рідке явище у нашому світі. А скільки людей просто здалися, не намагаючись зробити хоча б щось! Я вважаю, це велика помилка! Завжди потрібно боротися з труднощами та пам'ятати: їх можна перемогти! Так, це важко, але якщо дійсно прагнути дістатися зірок, усе буде гаразд.
На мою думку, найважче у таких ситуаціях змусити себе до боротьби, адже зазвичай нашу сумніви, лінощі, думки про те, що ми й так останні (а тому нема сенсу витрачати свої сили), дуже заважають нам. Через це ми ладні покинути навіть найпотаємнішу мрію, просто складаємо руки. Я вважаю, цього робити ніколи не можна. Щодо мене, я завжди згадую вислови: "Якщо я здамся, нічого краще не буде" та "Якщо тобі важко, ти на вірному шляху". Це трохи придає мені сили, а ще більше - мій внутрішній дух. У будь-яких екстримальних (і не лише) умовах потрібно випустити свою волю, дух у небо, тоді й ти підведешся до небес. Так, це важко зробити, але потрібно привчити себе (це буде здаватися неможливим лише у перші декілька разів). Варто пам'ятати, що будь-яка мрія, будь-який полет у небо виховують у нас стійкість, мужність, сміливість, допомагає нам. Я вважаю, що той, хто був одного разу подумки у небі, ніколи не зможе забути смаку перемоги, волі, а буде згадувати про цей час із задоволенням, намагатися повернутися туди. Для таких людей межа - лише небо, лише вище нього вони ніколи не зможути стрибнути, зате там вони почувають себе впевненими, найкращими. Небо може дати велику силу.
Для мене небо - якась недосяжна, на перший погляд, мета. Усі ми будуємо якісь плани, яких намагаємося досягти будь-якою ціною. Проте якщо зробити це, ступити на шлях самовдосконалення, досягнення певної мрії, ми відчуємо аромат, смак неба, перемоги, а після цього вже ніколи не зможемо бути такими, як раніше. Люди, що досягли висоти, не дивляться вниз, на землю, а лише вгору та знають, що нічого неможливого немає, із усім можна впоратися, якщо захотіти. Політ у небо робить будь-кого вільним, гарнім, привертаючим увагу до себе. Хоча я не згожен з думкою, що небо може зробити людину безсмертною. Так, на духовному рівні це можліво, це допоможе до останнбої хвилини дивитися лише вгоду, не звертаючи уваги на інших, але на фізиологічному рівні це неможливо.
Коли мені кажуть про сміливість, політ у небо, я згадую про тих людей, тих льотчиків-випробувачів, які навіть після поразки не покидають улюбленої справи. На мій погляд, це показує нам, що й ми, звичайнісінькі люди, не повинні покидати початої справи, якщо зробили помилку, варто пам'ятати: небо завжди вище, і до нього не так далеко. Зате зробивши заплановану дію, ми отримаємо дещо більше, ніж час, або рани від падінь, ми отримаємо свіжість, почуття свободи, подих перемоги, прагнення до нових небес (а від них ми вже будемо не в змозу відмовитися). Ось що найважливіше!
Отже, пам'ятайте, що варто дивитися вгору, прагнути до небес: це зробить вас сільнішими, наймогутнішими. І нехай "Побачити небо - лише мить у мерехтливому, суєтному світі" (В. Борисов), але ніхто і ніколи не зможе тебе розлучити з ним, а подумки ви постійно будете повертатися туди, де живуть лише найкращі з найкращих, де завжди тихо, затишно та чакають на вас.
Прагніть до неба та перемагайте завжди!
Новела-казка Гофмана «Малюк Цахес на прізвисько Ціннобер», поєднуючи два світи — казковий і реальний, розкриває багато глибоких філософських тем. Це й боротьба добра зі злом, і проблема людини й природи, тема кохання і буденності. Казка — фантастична картина світу, та в ній алегорія, що допомагає зрозуміти цей світ. Що таке добро? Здається, зрозуміло — це коли комусь зробили добре. Але в казці добра фея робить добро нікчемному огидному Цахесу Цінноберу, просто жаліючи його каліцтво та його нещасну матір. Та чи оцінив добро Цахес? Адже фея сподівалася, що він почує її: «Ти не той, за кого тебе вважають, тож намагайся зрівнятися з людиною, на чиїх крилах ти, безкрила каліко, підносишся!» Та Ціннобер був з тих, хто все приймав як належне, не обтяжуючи себе ані зусиллями, щоб стати розумнішим, добрішим, вихованішим, ані докорами совісті. Більше того, він сіяв навколо себе невіру в добро, розчарування. Він робив нещасними людей, які своєю працею й талантом довели, що мають право на повагу, щастя, славу. Отож, добро, зроблене негідній людині, породжує зло. А невігластво сіє зло тим більше, чим вище піднеслась людина, яка безапеляційно судить про все. Таким невігласом у казці є не тільки Ціннобер, але й Мош Терпін — професор, що, одержавши посаду директора всіх природничих справ удержав), «цензурує та ревізує сонячні й місячні затемнення». Отже, виходить, зовсім не зовнішність і не посада роблять людину освіченою, доброю, порядною. Навіть фея у кінці говорить до Цахеса: «Бідний Цахес! Пасинку природи! Я бажала тобі добра! Можливо, я помилялася, думаючи, що чудесний зовнішній хист, яким я тебе обдарувала, осяє благотворним променем твою душу...»
<span>У казці своя філософія, зовсім не казкова. Філософський смисл твору якраз і полягає в тому, аби попередити людство: ніхто, окрім вас самих, не зробить вас розумними, добрими, освіченими. Для цього треба докладати зусиль, працювати, бо те, що не зароблене, — нетривке, ненадійне, бо чуже! </span>