Життя шкільне, омріяне з садочка,
О, мріє тиха, квіт дитячих снів!
Склада тебе в Блокнот Життя: листочок до листочка,<span>
Оспівувать тебе на цілий світ посмів!
Усі тривоги, радості, печалі,
Кохання перше, подихи п”янкі
Я віднесу зі школи у життєві далі
І ще не раз до неї завітаю. В сні…
Життя шкільне, ти в серці неодмінно
Навіки закарбоване в словах!
Схиляюсь перед школою уклінно
В своїх чуттях, думках, віршах, піснях…</span>
Потрібно відноситись до людей так, як ти хочеш щоб вони відносились до тебе. За будь якими обставинами ти повинен допомогти свому товаришеві недивлячись нінащо. Потрібно бути добрим, щедрим та завжди допомагати один доному. Вирішувати всі проблеми разом, якщо вони стосуються двох людей. Наприклад Ява і Павлуша (з твору «Тореадори з Васюківки) вони завжди все робили разом, навіть якщо вони посваряться, то всеодно миряться та далі шукають собі пригоди.
<span />
Павло Прокопович Глазовий народився 30 серпня 1922 року в селі Новоскелюватка (нині Казанківського району, Миколаївської області) в сім’ї хлібороба. Вчився у Новомосковській педагогічній школі на Дніпропетровщині. Після закінчення педагогічної школи у 1940 році був призваний служити в армії. Учасник німецько-радянської війни. Після війни навчався в Криворізькому педагогічному інституті, де його запримітив Остап Вишня. Письменник почав опікуватися подальшою долею талановитого юнака, подбав про те, щоб його перевели навчатися у Київ. Друкуватися почав з 1940 року. Пік популярності поета припав на 1980-ті.
1950 року закінчив філологічний факультет Київського педагогічного інституту імені О. М. Горького. У 1950–1961 роках — заступник головного редактора журналу «Перець», згодом заступник головного редактора журналу «Мистецтво». Найвідоміші збірки Павла Глазового — «Великі цяці»,»Картикатури з натури»,»Смійтесь,друзі,на здоров’я»,»Сміхологія. Посібник для всіх, кому любий сміх». Павло Глазовий лауреат премії імені Остапа Вишні в 1988 році за книгу «Сміхологія». Жив у Києві на вулиці Льва Толстого, 25. Помер 29 жовтня 2004 року. Похований в Києві на Байковому кладовищі
Часи минають. Історія змінюється. Суспільство вже давно поглинула хвиля модернізації та прогресу. Але сил на землі не знайдеться, аби знищити в нас жагу до свободи: вона тече в наших жилах. Вона — наша сила, наш кисень, наше майбутнє й наше життя.
Ми вже не боїмося ні чорних хмар могутнього царату, що десятиліттями закривали українське сонце, ні панщини, ні кріпацтва, що сковували українців у кайдани без права вибору. Усі тортури — давно в минулому. Вони розсіялись, мов ранковий туман, залишивши по собі криваві сліди нашої споконвічної боротьби. Ми вже не боїмося, бо набридло: час піднятися з колін та йти всупереч вітру та долі, що так довго знущалася з нас, дражнила, мучила, насміхалася. Часи змінилися, й життя нарешті повернулося до нас обличчям, відчинивши двері, за якими була вона — незалежність, світла, омріяна, виборена. Нарешті ми змогли дихати вільно у власній державі, досягли того, чого так довго хотів великий син українського народу — Тарас Григорович Шевченко. Як шкода, що він так і не побачив того, за що боровся.
Син кріпака, селянський хлопчина з бідної родини — на Тараса чекали суцільні злидні, голодне дитинство й тяжка праця наймита. Його нужденне майбутнє було визначено заздалегідь. Однак щасливий випадок назавжди змінив його долю — обдарованого юнака, що якраз перебував у Петербурзі на навчанні, помітили й звільнили з тісних кріпацьких тенет пана Енгельгардта. Відтоді життя Тараса Шевченка ніби почалося спочатку. Незалежний, талановитий, молодий — усі дороги в Російській імперії були перед ним відкриті.
Та стражденна доля українського народу не давала йому спокою навіть на свободі — Шевченко завжди думав лише про Україну, щось бурхливе, нездоланне, войовниче кипіло в його душі. Кобзар завжди любив і пишався своєю Батьківщиною, він хотів, щоб українці нарешті зрозуміли свою унікальність, неповторність, щоб почали любити свою землю, як і він її любив:
«Свою Україну любiть,
Любiть її... Во врем’я люте,
В останню тяжкую минуту
За неї Господа молiть…»
Тисячі рядків. Мільярди слів. Влучні, гострі, дошкульні. Вони потрапляють прямо в серце, пронизують його струмом гіркої правди і розбивають душу на дрібні уламки. Шевченкові вірші — це емоції: гнів, біль, розпач, заклик, стогін:
«Нема на світі України,
Немає другого Дніпра,
А ви претеся на чужину
Шукати доброго добра,
Добра святого. Волі! Волі!»
Усе, що хотів передати Кобзар сучасникам і нащадкам, — свою божевільну, нездоланну любов… Любов до скаліченої, скривдженої, розбитої, але такої рідної України. Усі свої сили, талант і навіть життя він віддав у жертву майбутньому своєї держави. Рідна земля була для нього сенсом і натхненням. Ці сміливі рядки послані з глибини Тарасової душі, аби розплющити очі засліпленим московською маною людям, аби достукатися до їхньої совісті, аби нарешті поєднати окремих індивідів у єдиний могутній народ. І йому це вдалося! Рядки з його віршів пронеслися крізь віки й спалахнули мудрістю в головах українців, патріотів, що виборювали свободу всього народу на революції Гідності.
Слова Кобзаря були, є і завжди будуть нашим скарбом, нашим прокляттям, нашою долею. Зрозуміти прихований сенс зможе не кожен. Вірші Тараса Шевченка — не просто послання, це пророцтва