Мабуть, немає людини, яка б не замислювалася над питаннями: чи так вона живе? Чи гідна називатися людиною? Що залишить після себе нащадкам? Замислююся над цим і я...
Думаю, що людина відрізняється від інших створінь природи духовністю, здатністю до розуміння і всепрощення. Звісно, що кожна особистість — неповторна! Але вважаю, що завдання кожного — робити світ навколо себе добрішим, більш гуманним, допомагати ближнім, довіряти, розвивати свої творчі здібності, поважати інших. Ми всі прагнемо жити комфортно. А душевний комфорт можна мати тільки тоді, коли сам робиш добро й у відповідь отримуєш таке ж ставлення від інших. Думаю, що зло й ненависть спустошують людину, а значить — частково знищують її.
Нещодавно на уроці літератури ми вивчали вірш В. Симоненка "Ти знаєш, що ти — людина?", де поет розкрив місію людини на землі: творити добро, жити за законами моралі, поважати й цінувати неповторність людської особистості:
Ти на землі — людина,
І хочеш того чи ні —
Усмішка твоя — єдина,
Мука твоя — єдина,
Очі твої — одні.
Автор наголошує на тому, що кожна людина неповторна, має право на повагу, любов, щастя і свободу.
У поезії порушено ще одну важливу проблему — швидкоплинності людського життя. Ми ще молоді, здається, усе життя попереду. Але насправді день пролітає за днем. Здається, учора була весна — і ось уже осінь за вікном вкриває золотим дощем вулиці. "Завтра, завтра, завтра — і так минає життя", — говорили давні римляни, і можливо, "завтра"
Більше тебе не буде.
Завтра на цій землі
Інші ходитимуть люди,
Інші кохатимуть люди —
Добрі, ласкаві й злі.
Часто ми забуваємо сказати теплі слова любові рідним, допомогти друзям, сподіваючись на "завтра". В. Симоненко звертається до нас, читачів, із проханням жити повно, цінувати кожен день:
І жити спішити треба,
Кохати спішити треба —
Гляди ж не проспи!
Але що ж треба зробити мені, щоб бути дійсно Людиною? Вважаю, що повинен сумлінно навчатися, потім обрати спеціальність до душі, а ще — створити міцну родину. Також хочу бути вірним другом, люблячим і вдячним сином, людиною, на яку завжди можна покластися. Хочу жити так, щоб мене поважали.
Невже цього замало, щоб бути Людиною?
Славко Беркута, Юлько Ващюк, Ліля Теслюк і Стефко Вус друзі і навчаютья в 7 класі.Юлько одного разу підставив Славка , коли його зловила міліція і спитала як тебе звати він сказав славко.Як потім виявилось що його впізнали.А одного разу Славко поранив Юлька зі злості.
<span>Народилася Галина Миколаївна 12 серпня 1951 року у м. Бердянську Запорізької області. 1964 року сім'я переїхала в селище середнє на Закарпатті. Дитинство і юність майбутньої письменниці були радісними і спокійними. Вона гарно вчилася в школі, мала веселий характер, почуття гумору і не збиралась бути письменницею. Своє перше знайомство з книжкою Галина Миколаївна запам'ятала на все життя. Це сталося у день її народження, коли мама зробила малій Галинці диво-подарунок — збірку «Українські народні казки», яка стала для неї «… і букварем, і розвагою, і цілим новим світом».</span><span>Батько Галини Миколаївни за фахом був вченим агрономом, і його разом із сім'єю направили у Донецьку область працювати на дослідній виноградній станції. Але Галину Миколаївну завжди тягнуло на Закарпаття, туди, де пройшло її дитинство. Закінчивши школу, вона вступила до Ужгородського університету. Закінчила філологічний факультеті Ужгородського університету</span><span> у 1980 році.</span>Працювала коректором у міській друкарні Ужгорода, потім — у Закарпатській обласній науковій бібліотеці, завідувачкою відділом інформації з питань культури та мистецтва (1980–1990). Потім була головним редактором видавництв «XXI вік», «Бокор». У 1991 році Галина Малик займає посаду головного редактора видавництва «Закарпаття». З 1998 року вона — видавець та редактор журналу для дітей «Віночок».Нині працює головним редактором Закарпатської філії видавництва «Знання» (м. Київ).
На новий рік прибавилось дня на заячий скік.
Як лютий не лютуй, а на весну брів не хмур!
Мороз не велик, та стоять не велить.
Буває март за всіх варт.
Як прийде марець, то замерзне старець.
Вночі тріщить, а вдень плющить.
Як буде полоз вогкий, то буде й кінь мокрий.
Блискавка блисне — й камінь трісне.
До першого грому земля не розмерзається.
Грім гримить — хліб буде родить.