Епітети: 1) співець чарівливий, 2) година сумна.
Порівняння: 1) Вже пролетів, немов пташка зальотна,
Весняний той час.
2) Вітер зітха, мов дріада сумує.
Персоніфікація: 1)Пишно займалися багрянії зорі.
2)Гордо палала троянда розкішна.
1)Історія села Спасівки, розповідь про славний рід Судаків. 2)Напад татар на село.3) Втеча Павлуся на татарському коні 4)Зустріч з козаками, серед яких був і брат Петро ;5)Татарський кіш розбитий, ватажок Мустафа у полоні; 6)Визволення бранців — спасівчан і батька Степана; 7)Ганна у неволі 8)Сміливий вчинок Павлуся 9)Небезпечні мандри на пошуки сестри. 10)Зустріч з сестрою. Воля або смерть. 11)Повернення в Україну.
Вміння вирішувати різні питання в плані економіки,соціуму.Також деякі закони
Часи минають. Історія змінюється. Суспільство вже давно поглинула хвиля модернізації та прогресу. Але сил на землі не знайдеться, аби знищити в нас жагу до свободи: вона тече в наших жилах. Вона — наша сила, наш кисень, наше майбутнє й наше життя.
Ми вже не боїмося ні чорних хмар могутнього царату, що десятиліттями закривали українське сонце, ні панщини, ні кріпацтва, що сковували українців у кайдани без права вибору. Усі тортури — давно в минулому. Вони розсіялись, мов ранковий туман, залишивши по собі криваві сліди нашої споконвічної боротьби. Ми вже не боїмося, бо набридло: час піднятися з колін та йти всупереч вітру та долі, що так довго знущалася з нас, дражнила, мучила, насміхалася. Часи змінилися, й життя нарешті повернулося до нас обличчям, відчинивши двері, за якими була вона — незалежність, світла, омріяна, виборена. Нарешті ми змогли дихати вільно у власній державі, досягли того, чого так довго хотів великий син українського народу — Тарас Григорович Шевченко. Як шкода, що він так і не побачив того, за що боровся.
Син кріпака, селянський хлопчина з бідної родини — на Тараса чекали суцільні злидні, голодне дитинство й тяжка праця наймита. Його нужденне майбутнє було визначено заздалегідь. Однак щасливий випадок назавжди змінив його долю — обдарованого юнака, що якраз перебував у Петербурзі на навчанні, помітили й звільнили з тісних кріпацьких тенет пана Енгельгардта. Відтоді життя Тараса Шевченка ніби почалося спочатку. Незалежний, талановитий, молодий — усі дороги в Російській імперії були перед ним відкриті.
Та стражденна доля українського народу не давала йому спокою навіть на свободі — Шевченко завжди думав лише про Україну, щось бурхливе, нездоланне, войовниче кипіло в його душі. Кобзар завжди любив і пишався своєю Батьківщиною, він хотів, щоб українці нарешті зрозуміли свою унікальність, неповторність, щоб почали любити свою землю, як і він її любив:
«Свою Україну любiть,
Любiть її... Во врем’я люте,
В останню тяжкую минуту
За неї Господа молiть…»
Тисячі рядків. Мільярди слів. Влучні, гострі, дошкульні. Вони потрапляють прямо в серце, пронизують його струмом гіркої правди і розбивають душу на дрібні уламки. Шевченкові вірші — це емоції: гнів, біль, розпач, заклик, стогін:
«Нема на світі України,
Немає другого Дніпра,
А ви претеся на чужину
Шукати доброго добра,
Добра святого. Волі! Волі!»
Усе, що хотів передати Кобзар сучасникам і нащадкам, — свою божевільну, нездоланну любов… Любов до скаліченої, скривдженої, розбитої, але такої рідної України. Усі свої сили, талант і навіть життя він віддав у жертву майбутньому своєї держави. Рідна земля була для нього сенсом і натхненням. Ці сміливі рядки послані з глибини Тарасової душі, аби розплющити очі засліпленим московською маною людям, аби достукатися до їхньої совісті, аби нарешті поєднати окремих індивідів у єдиний могутній народ. І йому це вдалося! Рядки з його віршів пронеслися крізь віки й спалахнули мудрістю в головах українців, патріотів, що виборювали свободу всього народу на революції Гідності.
Слова Кобзаря були, є і завжди будуть нашим скарбом, нашим прокляттям, нашою долею. Зрозуміти прихований сенс зможе не кожен. Вірші Тараса Шевченка — не просто послання, це пророцтва