<span>Шляхетність лицаря. Позбавлений спадщини розмовляє зі зброєносцями тих, хто влаштував турнір, на якому він одержав стільки лаврів. За законом ратного поля лицар, що здобув перемогу, забирає коня, зброю або одержує за них викуп. Лицар Позбавлений Спадщини чотирьом зброєносцям сказав, щоб вони передали шляхетним лицарям привіт і його намір взяти викуп, але він візьме тільки половину всієї суми. Зброєносцеві ж Бриана де Буагильбера відповів, що не візьме ні споряджень, ні викупу, тому що їхній бій ще не закінчився, і вони ще зустрінуться: що де Буагильбер сам викликав лицаря Позбавленої Спадщини на смертний бій, і забути це важко. І додав, що вважає де Буагильбера своїм смертельним ворогом. Залишившись наодинці зі своїм слугою, лицар Позбавлений Спадщини сказав: «Дотепер... честь англійського лицарства не страждала від моїх рук». Після поранення за Айвенго доглядала Ребекка. Пройшло вісім діб, і лицаря поклали на кінні ноші, переправляючи з будинку, де тимчасово жив Исаак, батько Ребекки. Зустрілися по дорозі з де Бри і його товаришами. Айвенго назвався, коли де Брасі побачив поранення лицаря, тому що подумав, що потрапив у полон саксонським розбійниками Брасі, дотримував суворих понять про лицарське достоїнство, які забороняло будьяке насильство над лицарем, що був у безпомічному стані. А зважаючи на те, що перед ним був його суперник, де Брасі наказав слуги віднести його в одну з віддалених кімнат замка. Коли поранений Айвенго виявився в замку у Фрон де Бефу й за ним доглядала Ребекка, почалася облога замка. Айвенго так хотілося бути з тими, хто зараз там, у бої. Він говорить дівчині, що бути бездіяльної, коли лицарі б'ються з ворогами, це для нього теперішнє мучення. «Адже бій за хліб насущний, дим битви те повітря, яким ми дихаємо. Ми не живемо й не бажаємо жити інакше, як оточені ореолом перемоги й слави! Такі закони лицарства, ми заприсягли їх виконувати, і жертвуємо заради них усім, що нам дорого в житті». А потім він додав, що лицарський дух учить царів цінувати своє життя незрівнянно нижче достоїнства, зневажати будьякими неприємностями, турботами й стражданнями, не страшитися нічого. «Лицарство це джерело найчистіших і найблагородніших відносин, опора пригноблених, захист ображених, оплот проти сваволі володарів! Без нього дворянське достоїнство було б порожнім звуком. І влада знаходить кращих заступників у лицарських списах і мечах!» Про що я думаю, читаючи роман «Айвенго». Бути людиною важко, бути лицарем ще важче. Це звання, висок і почесне, зобов'язує людини до певних вимог, які висуваються представникові лицарства. А це означає, що його відрізняє від інших людяність, достоїнство, сміливість, сила духу.</span>
<span>Слух о сумасшествии Чацкого возник как бы невзначай. Просто госпо-дин N вовремя оказался рядом с Софьей в тот момент, когда она, негодуя, обронила фразу: «Он не в своем уме». Так можно сказать в шутку, и не стои-ло принимать эти слова за истину. Но нет, ведь это сказано о Чацком, а он всем «насолил». И поэтому с большим удовольствием господин N подхваты-вает новость и делает все, чтобы о ней узнали окружающие
</span>
Извините но я бы с удовольствием ответила... Но я не понимаю какая былина Л.Н.Толстого, и как надо сравнить, ну например тема, жанр... И т.д.
<span>Коллежский асессор Ковалёв — карьерист, для большей важности именующий себя майором — неожиданно просыпается утром без носа. На месте носа оказывается совершенно гладкое место. «Чёрт знает что, какая дрянь! — восклицает он, плюнувши. — Хотя бы уже что-нибудь было вместо носа, а то ничего!..» Он направляется к обер-полицмейстеру, чтобы заявить о пропаже, но по пути неожиданно встречает собственный нос в шитом золотом мундире, шляпе статского советника и при шпаге. Нос запрыгивает в карету и направляется в Казанский собор, где набожно молится. Поражённый Ковалёв — за ним. Робея, коллежский асессор просит нос вернуться, но тот, со всей важностью, свойственной разговору с младшим чином, заявляет, что не понимает, о чём идёт речь, и ускользает от хозяина.</span><span>Ковалёв отправляется в газету, чтобы дать объявление о пропаже носа, но там ему отказывают, опасаясь, что такое скандальное объявление нанесёт ущерб репутации издания. Ковалёв бросается к частному приставу, но тот, будучи не в духе, лишь заявляет, что приличному человеку носа не оторвут, если он не таскается чёрт знает где.</span><span>Убитый горем Ковалёв возвращается домой, и тут приключается нежданная радость: внезапно входит полицейский чиновник и вносит завёрнутый в бумажку нос. По его словам, нос был перехвачен по дороге в Ригу с фальшивым паспортом. Ковалёв безмерно радуется, но преждевременно: нос не желает прилепляться на своё законное место, и даже приглашённый доктор не может ничем помочь. Лишь спустя много дней нос с утра снова оказывается на лице своего владельца, также необъяснимо, как исчез. И жизнь Ковалёва возвращается в своё нормальное русло.</span>
Музеи бывают разные. Исторический музей хранит память о важных исторических событиях, которые повлияли на ход мировой истории и благодаря которым мир стал таким, как он есть. Этнографический музей бережет память о традициях и обрядах разных народов. Он хранит памятники, говорящие об уникальных особенностях и отличиях одной нации от другой: национальном костюме, быте, кухне, поверьях и фольклоре. В художественном музее хранятся произведения изобразительного искусства, выполненные мастерами прошлых времен и современности. А вот краеведческий музей знакомит своих посетителей с прошлым нашего родного края. Когда я прихожу на экскурсию в этот музей, перед моими глазами начинают разворачиваться картины далекого прошлого нашего уголка земли. Ведь в природе все подвержено изменению, а музей пытается эти изменения сохранить.
Так, путешествуя по залам краеведческого музея, я знакомлюсь с тем, как выглядел наш край еще до появления в нем человека, какой животный и растительный мир его населял. Экспонаты музея помогают оживить в моем воображении картины прошлых эр и эпох. В каждой экспозиции говорящим оказывается любой экспонат. Все они умело расставлены, имеют очень точные и подробные подписи, а иногда и подробные комментарии.