Была основана в 18-м веке, примерно в 1728—1730 годах. (XVIII)
Доба «великого перелому» характеризувалася істотними, але неоднозначними підсумками в галузі культурного будівнцтва. 3 одного боку, були досягнуті вагомі позитивні результати у розвитку масової культури. 3 іншого — репресії сталінського керівництва поширювалися у першу чергу на найбільш освічену частину суспільства і тому істотно підірвали його культурний потенціал. Керівні працівники більшовицької парти, які теж в основному вийшли з інтелектуальної еліти, постраждали в ході репресій не менше, якщо не більше, ніж безпартійна частина спеціалістів. Під час внутріпартійної боротьби інтелектуали, починаючи від X. Раковського, здебільшого стали жертвою сталінських апаратників, які прийшли до влади в парти і державі.
Серед партапаратників переважало вкрай нігілістичне ставлення до культурних здобутків попередніх поколінь. Адже самі вони не могли їх осмислити й оцінити Найбільш разюче таке ставлення виявилося у холоднокровному винищенні старовинних храмів, які нібито заважали реконструкції міст, а також в активному розпродажу за валюту націоналізованої культурної спадщини.
Услід за Леніним апаратники сталінського типу повторювали, що кожній людині повинні бути доступні інтелектуальні багатства, нагромаджені людством протягом віків. Однак внаслідок ідеологізації культурного життя, яка дійшла до крайніх меж і найбільш потворних форм, за рамками дозволеного опинилися колосальні пласти із загальнолюдської культурної спадщини. Життя митців стало настільки зарегламентованим, що почало втрачати ознаки творчості. Відрізаність їх від здобутків зарубіжних майстрів теж боляче позначалася на культурному процесі.
Разом з тим зусилля партійно-державного апарату в галузі реалізації гасел культурної революції сприяли підвищенню загальноосвітнього рівня народних мас. Відтак зростали масштаби використання народних талантів, розширювалося коло людей, професійно зайнятих творенням культурних цінностей.
У розвитку масової культури ставився наголос на елементарній грамотності мас. Це було зрозуміло єдиний у дореволюційний час перепис населення 1897 р. показував, що в українських губерніях налічувалося тільки 27,9% письменних.
Величезні зусилля щодо ліквідації неписьменності, прикладені державою та суспільством у міжвоєнний період, не дали стовідсоткового результату і все-таки досягнуті показники були вагомими. Перепис населення 1939 р. зареєстрував в Україні 85,3% письменних у віці до 50 років.
Щоб не відтворювалося нове покоління неписьменних, загальноосвітня школа повинна була охопити навчанням усіх без винятку дітей. Впровадження всеобучу розпочалося з осені 1930 р. Одночасно розв'язувалися проблеми створення підручників, будівництва шкільних приміщень, підготовки вчительських кадрів. У 1932/33 навчальному році, як свідчать статистичні довідники, навчанням було охоплено 98% дітей віком до 10 років, а 95% випусників початкової школи продовжували вчитися далі. Проте ці дані суто формальні. Більшу частину цього навчального року в сільській місцевості лютував голодомор, в умовах якого годі було й говорити про навчальний процес.
У 1932 р. була запроваджена єдина структура загальноосвітньої школи, яка у незмінному вигляді збереглася до хрущовських реформ початкова (І— IV класи), неповна середня (І—VII класи) і середня (І—X класи). Стандартизація торкнулася й навчальних програм Учителі у викладі матеріалу повинні були дотримуватися тексту підручника. Еталоном для розробки шкільного курсу з історії у 1938 р. став сталінський короткий курс «Історії ВКП(б)».
Після 1934 р. збільшилося будівництво шкільних приміщень, що дало змогу ліквідувати навчання у третю зміну Середньою школою в середині 30-х рр. було вже охоплено до третини учнів.
Понад 80% дітей навчалося в українських школах. З 1938 р почалося згортання мережі шкіл
Спочатку власті майже не усвідомовели, що задовільне функціонування державних структур неможливе без спеціалістів. Вони спробували замінити тих, хто емігрував або був позбавлений роботи за спеціальністю через політичну недовіру «висуванцям» з робітничого класу і селянства. Зрозуміло, що серед «висуванців» знаходилося не так багато самородків, які без спеціальної підготовки задовільно справлялися з покладеними на них функціями. Тому з початку 30-х рр. зросли масштаби підготовки фахівців робітничо-селянського походження через робітфаки, технікуми і вузи.
Кількість вищих учбових закладів в Україні підвищилася з 19 у 1914/15 навчальному році до 129 у 1938/39 р. , а чисельність студентів у них — відповідно з 27 тис. до 124 тис. Отже, радянська Україна випередила за кількістю студентів Великобританію (50 тис.), Німеччину (70 тис. ), Францію (72 тис. ), Італію (75 тис. ) чи будь-яку іншу країну Західної Європи Вперше вузівськими центрами стали 28 міст республіки. По чотири вузи з'явилося у Вінниці, Полтаві, Сталіно (колишня Юзівка, тепер — Донецьк), по три — у Ворошиловграді (Луганську), Запоріжжі (Олександрівську), Житомирі, Кривому Розі, Миколаєві, Херсоні.
В письменных источниках первое упоминание славян встречается в византийских документах 6 века. Эти же источники ретроспективно упоминают о славянских племенах в VI веке. Археологами как однозначно славянские определяются следующие археологические культуры V-VI веков:
Пражско-корчакская(полоса от верхней Эльбы до среднего Днепра, соприкасаясь на юге с Дунаем и захватывая верховья Вислы), Пеньковская (от среднего Днестра до Северского Донца (западный приток Дона), захватывая правобережье и левобережье средней части Днепра), Колочинская(ареал в бассейне Десны и верховьев Днепра (Гомельская область Белоруссии и Брянская область России).
Киевская археологическая культура II-IV веков большинством археологов сейчас считается предшественников вышеперечисленных культур.
Что касается ещё более раннего периода в истории славян, то такой авторитет в исследовании славянской археологии, как академик В.В. Седов, считал, что к раннеславянским культурам относится культура подклешевых погребений 400—100 гг. до н. э. в междуречье Одера и Вислы, которая в результате миграции кельтских племён трансформировалась в пшеворскую (II-IV вв.). Сами кельты в Польше, по его мнению, ассимилировались со славянами, которых Седов ассоциировал с венедами. В свою очередь, первым о славянском происхождении венедов написал готский историк VI в. Иордан:
“В этой Скифии первыми с запада пребывает народ гепидов, который окружен великими и славнейшими реками. Ведь по северу и по его области растекается Тисия (совр. Тиса) с юга же [его] отсекает сам великий Данувий, с востока - Флутавсий (Олт? Прут?), который, будучи стремительным и изобилующим водоворотами, неистовствуя, катится в воды Истра. В их [т.е. рек] окружении лежит Дакия, укрепленная [расположенными] наподобие венца крутыми Альпами. У их левой стороны, которая склоняется к северу, от истока реки Вистулы на огромных пространствах обитаем многочисленное племя венетов. Хотя теперь их названия меняются в зависимости от различных родов и обитания, преимущественно они все же называются славянами и антами. Славяне живут от города Новиетуна [традиционно отождествляется с г. Новиодуном, совр. Исакча, на правом берегу Дуная] и озера, которое называется Мурсианским [?], вплоть до Данастра и на севере до Висклы; болота и леса заменяют им города. Анты же, самые могущественные из них, там, где Понтийское море делает дугу, простираются от Данастра вплоть до Данапра. Эти реки удалены друг от друга на много переходов”.
Во II-III вв. произошла миграция славянских племён пшеворской культуры из Висло-Одерского региона в междуречье Днестра и Днепра, которое в то время было заселено сарматскими и позднескифскими племенами. Одновременно происходит перемещение на юго-восток германских племён гепидов и готов, в результате чего от нижнего Дуная до Днепровского лесостепного левобережья складывается полиэтничная черняховская культура с преобладанием славян. В процессе славянизации местных скифо-сарматов в Приднепровье формируется новый племенной союз, известный в византийских источниках как анты.
В.В. Седов в своей статье «Анты», считает, что принадлежность антов к славянскому этносу несомненна – «Прокопий прямо сообщает, что анты и славяне пользуются общим языком, у них одинаковый быт, общие обычаи и верования, а некогда и имя было одним и тем же. В сочинении «Стратегикон» Маврикия, относящемся к концу VI в., описание жизни и нравов славян и антов дается нерасчлененно.
Однако из сведений византийских историков VI в. видно, что различия между антами и славянами не сводились к чисто территориальным. Анты неоднократно называются в источниках, наравне с такими этносами того времени, как гунны, утигуры, мидяне и др. Византийцы по каким-то признакам различали славян и антов и тогда, когда они служили наемниками войска империи. Очевидно, анты и славяне были отдельными племенными образованиями, различия между ними носили этнографический характер, а в языковом отношении не выходили за рамки диалектной дифференциации.»