Кожна людина починається зі знання свого родоводу. А її коріння закладене в батьківській домівці, в материнській пісні.
<span>Батьківська хата — це те, що завжди згадується, сниться, що ніколи не забувається і гріє теплом спогадів. </span>
<span>Усіх членів сім'ї завжди об'єднував живильний родинний вогник. Від матері до доньки передавалися старанно вишиті рушники, сорочки; від батька до сина — земля, любов до неї, вміння відчувати її біль, чути її голос. </span>
І до сьогодні зберігаються ці родинні Традиції. Сім'я, що не вберегла вогника, накликає на себе біду.<span>Вогонь здавна оберігав оселю, біля нього росли діти, він вважався священним. </span>
<span>Раніше біля вогню довгими зимовими вечорами збиралися за вишиванням чи куделею. Тут, біля родинного вогнища, навчали поважати свій рід, розповідали про його старійшин, про те, як вони жили, що робили, як співали пісні. Тут навчали поважати людей, бути добрими, чуйними до своїх близьких, навчали дітей допомагати один одному, любити одне одного. Зібравшись усією родиною, вирішували, як мають відзначати свята, як мають жити, щоб не було соромно перед людьми. Хата дає селянинові надійний захист, оберігає від негараздів, дарує світ. </span>
<span>Такі спільні зібрання біля родинного вогнища залишались у пам'яті людини на все життя як найсвітліша згадка про своє дитинство, про свою сім'ю, про родинні традиції. Про це так гарно написав Андрій Малишко: </span>
<span>Та де б не ходив я в далекій дорозі, </span>
<span>В чужім чи у ріднім краю, </span>
<span>Я згадую вогник у тихій тривозі </span>
<span>І рідну хатину свою. </span>
<span>Бо дивляться в далеч засмучені очі, </span>
<span>Хоч тінь там моя промайне. </span>
Бо світ иться вогник у темнії ночі,
Мов кличе додому мене!
<span>
<span>
</span></span>
Радість-це першопочаткові емоції людини.
Прийшла любов непрохана,нежданна,ну як мені за нею не піти?.
Розум без книги-це птах без крил.
Ось і минув іще один день марного чекання на твій приїзд додому. Минають дні за днями, тижні за тижнями, місяці за місяцями, а тебе все щось не відпускає приїхати до мене, до твоєї мами. Якби ти знав, дорогий мій сину, як важко мені бути в чотирьох стінах наодинці зі старістю. Я все прекрасно розумію: в тебе своє життя, дружина, син, робота… Але ж я — твоя мати, котра дала тобі життя, важко ростила тебе сама, долаючи труднощі. Тому, мабуть, і народила тільки одного сина. Більше не змогла б поставити на ноги.Я леліяла тебе, як квіточку. Коли хворів — ночей не спала, часто працювала неповний робочий день, бо ж не було тебе на кого зоставити. Бувало, що й недоїдала. Твій батько нас залишив, коли ти ще був маленьким і дуже хворів. Він злякався труднощів. Та й батьки його нашіптували, що я маю тільки гарну довгу косу, а ні статків моя родина не нажила, ні вищої освіти мені не дала.Я все витримала, хоч інколи хотілося руки на себе накласти. Гірко плакала ночами, а раненько йшла до роботи. Водила тебе спершу в садок, згодом — до школи. Коли тобі виповнилося 11 років, я зустріла собі пару, але той чоловік не зміг стати тобі батьком. Його не цікавила дочка від першого шлюбу, а тут іще й ти. І я знову добивалася всього сама. Придбала квартиру, все, що треба було для життя, вчила тебе. Всю свою ласку й любов віддавала тобі одному, виконувала всілякі твої забаганки. Потім ти служив в армії — і моє серце заходилося тугою. Молилася, щоби все в тебе було добре, щоб не забрали тебе до Афганістану.Плакала ночами, просила Матір Божу, щоби захистила тебе в чужому краю. І, слава Богу, дочекалася тебе з армії. Якось раптово ти одружився. В мене народилася внучка. Я любила всіх вас, але… не була чомусь зігріта вашою любов’ю. Все робила сама. Поки ви спали, я піклувалася, щоб вас чекав смачний сніданок, чистий одяг. Як не старалася, а невістка лише раз назвала мене мамою. Мені було прикро, та я мовчала…А потім ви раптово переїхали до свахи. Потім я пережила зраду твого вітчима. Ми розлучилися. І ось я сама. Була родина — і не стало. Тиша в квартирі… Її порушує тільки цокання годинника й муркотіння кішки.…Навідувався до мене ти, сину, рідко. Завжди поспіхом. Коли я ще працювала, то за роботою і між людьми час збігав швидко. А як пішла на пенсію… Часу багато, не маю куди себе подіти. Щоб не збожеволіти від самотності, переїхала в містечко свого дитинства. Але й тут у кожного — свої проблеми. Старих друзів розгубила, нових не придбала, а відстань до тебе, сину, стала більшою.З першою дружиною в тебе не склалося. Ти одружився вдруге. Я розумію, що клопоту тобі додалося, але моє серце так хоче тепла й уваги від рідного сина. Я часто згадую, як ти був маленьким, як допомагав мені. А тепер сапаю грядки сама. Тримаю невеличку господарку, город. Передаю вам сумки, а ви часом і подякувати забуваєте. Але я мирюся з усім, аби вам було добре.Особливо гірко мені, коли ти забуваєш привітати з днем народження, Новим роком… Дужче болить, що син забув про рідну матір. Коли ти був малим, а я інколи плакала від якоїсь безвиході, ти обнімав мене рученятами й шепотів: «Мамулечка-красотулечка, не плач. Я виросту, стану твоїм оборонцем і нікому не дам тебе скривдити».Де ж ти тепер, мій оборонцю? Чому не борониш мене? Наприклад, від злого сусідського слова. Бо як жінка на старість залишається сама, то вона нікому не потрібна, і кожен норовить ноги об неї витерти й боляче вдарити словом у саме серце. Почуваюся корчем при дорозі, якого кожен скубає. Приїдь, сину, розрадь мене у важку хвилину, витри мої пекучі сльози, дай прихилити свою сиву голову до твого мужнього плеча…<span>З любов’ю — твоя мама.</span>
Ответ:
Ейфелева вежа - ажурна споруда висотою 320 метрів, що складається зі зварених металевих деталей, спирається на чотири величезні пілони із цементною основою.Париж без Ейфелевої вежі – не Париж. Це унікальна споруда понад 120-ти років є символом французької столиці, особливо якщо врахувати, що практично на всіх буклетах та листівках, присвячених Парижу, розміщені фото дітища Олександра Густава Ейфеля.
Сьогодні вже мало хто пам’ятає, що 120 років тому багато французів виступало проти зведення вежі в Парижі. Навіть після того, як проект був закінчений, влада мала намір знести його через 20 років. Інженер Олександр Густав Ейфель народився у місті Діжон (Франція) в 1832 році.
Після закінчення школи Ейфель надходить в Паризький політехнічний університет. Але незабаром змінює своє рішення, і здає іспити в Центральну школу цивільних інженерів. Після закінчення навчання першим робочим місцем молодого інженера стала залізниця – Олександр брав участь у будівництві залізничних шляхів Франції. Побачивши вежу на власні очі , ви здивуєтеся наскільки вона прекрасна , адже на картинках ви не відчуєте ту атмосферу яка є на справді.
Объяснение:
спс за 100 балов