На дуже далекій Півночі, де зима панує цілий рік, було Снігове містечко. І жили там невеличкі снігові люди.
А чому снігове?
Бо більше нічого не було, з чого можна було побудувати собі домівки.
Так і жили снігові люди у хатинках зі снігу.
Та їм зовсім не було холодно.
Щоб зігрітися, вони пили тепле какао.
А вогнище палили на великій міській площі, одне для всіх.
Для цього Дід Мороз, який жив неподалік, присилав їм в’язанки дрів. А снігові люди у знак подяки допомагали дідусю робити подарунки для дівчаток і хлопчиків.
Вони навіть влаштували собі велику майстерню. Саме тут снігові люди виготовляли смачний шоколад, робили кумедних плюшевих ведмежат і машинки на ключиках.
Так тривало багато років, доки одного разу напередодні Нового Року не трапилась біда – Дід Мороз захворів. І не просто захворів, а взагалі залишився без сил.
А сталось так тому, що діти забули про Новий Рік і не написали листів з бажаними подарунками.
Тому в сніговому містечку скоро зник вогонь, а майстерня припинила роботу.
Снігові люди не знали, чим допомогти Діду Морозу.
Аж поки одна маленька снігова дівчинка не порадила зробити багато сніговиків і відправити їх по всьому світу, щоб ті нагадали малюкам, хлопчикам і дівчаткам, про Новий Рік, Діда Мороза і подарунки.
Мешканці міста працювали кілька днів. Вони зліпили стільки сніговиків, що через добу на подвір’ї кожного будинку була своя снігова баба.
Наступного ранку, коли дітлахи вибігли гуляти, вони були у захваті. Адже всі забули, що свята наближаються.
Час писати Діду Морозу листи з проханням про подаруночки!
Ось так дівчатка і хлопчики згадали про Новий Рік. А посланців Діда Мороза – білих сніговиків, вони оберігали до самої весни.
А в сніговому містечку життя продовжувалось – люди жили в будиночках зі снігу, пили тепле какао і робили іграшки.
<span>Так, мабуть, і зараз відбувається.
</span>
Прослідковуючи життя мого тата, можна побачити його професійний ріст. Як і я, тато мріяв з дитинства стати водієм . Його дитинство пройшло в мальовничому селі Устинівського району. Бездоріжжя та віддаленість від траси сполучення з містом, дало поштовх до того, щоб в дворі був транспорт. Тато своїми руками склав перший свій велосипед «Україна», потім пас худобу і заробив на мотоцикл «Мінськ» Будучи ще школярем, тато часто підміняв дідуся на тракторі - кормороздатчику. Він з відповідальністю ставився до своєї роботи. На посівній, понад планом засіяв 450 гектарів. Так як виріс він в сільській місцевості, роботи не боявся. Змалечку доглядав за худобою, майстрував та лагодив загороди. Навчався тато в школі – інтернаті, так як в селі школи не було. І там він був переможцем по шахам, І місце на обласному конкурсі, І місце серед стрільців-юніорів з пневматичної зброї. Мені є чим гордитися за тата.
Проблема гармонії людини і природи, порушена у драмі-феєрії "Лісова пісня", звучить актуально і в наш час. Якщо сьогодні ми знущаємося над природою, то завтра вона поверне нам свої кривди сторицею. Нам не вистачає любові, шанобливості й віри наших предків, які вміли жити в гармонії з оточуючим світом.
Світ химерних створінь, загадкових лісових духів живе своїм життям, за власними споконвічними законами, аж поки в ньому не з'являється Людина. Поки з потаємними силами природи сусідив тільки дядько Лев, все залишалося так, як було завжди, тому що він розумів ліс і його мешканців. Дядько Лев чудово знав прикмети, згідно з якими вів господарство. Він вчасно виганяв худобу на пашу, знав свою пору на сівбу та на жнива, шанував ліс. А своїй ненаситній сестрі повторював:
Що лісове,
то не погане, сестро, —
усякі скарби з лісу йдуть.
Із силами природи, які у творі уособлюють різні міфічні істоти, дядько Лев знаходив порозуміння, пам'ятав про їхні закони. Лісові мешканці його поважали, ніколи не шкодили, сприяли у господарюванні. Старий дуб на галявині ніби символізував собою їхню взаємоповагу та злагоду. Любов дядька Лева до лісу була такою великою, що він хотів бути там похованим:
Як буду вмирати,
то прийду, як звір, до лісу, —
отут під дубом хай і поховають...
Але ось з'являється юний племінник дядька Лева — Лукаш. Його прихід кладе початок майбутній драмі. Лукаш зустрічає Мавку. Ця лісова жителька уособлює в творі духовність та внутрішню красу людини. Привертає до себе увагу незвичайна співзвучність душевного стану Мавки і поведінки лісу, їх повна гармонія. Від природи добрий і чутливий до краси, хлопець не зміг встояти перед чарами лісової красуні. Кохання відкрило перед ним новий, неповторний світ. І царювала в ньому Мавка, чужа брехні та заздрості, підлості та дріб'язковості. Вона почала вчити Лукаша розуміти, відчувати, любити все живе навколо себе, радіти його радощами й сумувати його смутками. Він мав талант до такого світовідчуття — і Мавка розпізнала в ньому те, чого він ще й сам не усвідомлював: