У творі українського письменника «Звук павутинки» небагато персонажів, але проти це, автору вдається розкрити загадковий та чарівний, широкий та неосяжний оточуючий нас світ природи, безсмертя, добро, вічність та красу нашої землі. Саме таким цей світ уявляє головний герой повісті – хлопчик за ім’ям Льонька.Льонька – це звичайний сільський хлопець, майбутній третьокласник, який постійно фантазує і щось вигадує. Але сказати, що він все вигадує – це неправильно, бо Льонька не вигадує, він просто бачить оточуючий світ сповненим різноманітними дивами. Хлопчик не вигадує ці дива, бо він в них постійно живе, для нього вони цілком реальні. Як на мене, то Льонька є дуже талановитим хлопчиком, бо має щире серце, кмітливий розум і неабияку уяву.Поряд з Льонькою завжди знаходяться його друзі – Адам та Ніна. І якщо Ніна – це вигадана самим хлопцем дівчина, то Адам – справжня людина. Адам, незважаючи на свій похилий вік, знайшов спільний язик з десятирічним хлопчиком. Адам – це вчений, який приїхав до села, як він сказав, помирати. Вчений був хворий на малокрів’я, і йому залишалося на цьому світі не дуже багато днів. Поява Адама в селі та трагічна історія його життя справила дуже велике враження на хлопця. Ближче познайомившись із вченим, Льонька дивується тому, що існують дорослі люди, які спроможні зрозуміти його фантазії та його вигадки. Одним з таких людей був Адам, який у своєму серці на все життя зберіг частинку дитинства, що допомогла вченому зрозуміти звичайного хлопчика. Вчений бачить, що листочки на воді – то не листочки, а справжня флотилія, а Льонька – це не маленький школяр, а відважний капітан. Я думаю, що коли Льонька теж стане дорослим, він обов’язково зрозуміє, що дитинство на все життя можна зберегти у своєму серці, у своїй душі. Таким він і залишиться на протязі усього свого життя.Адам помирає від важкої хвороби, але до останнього свого дня він приймає участь у забавках хлопця, а вже коли у вченого не вистачає сил підійматися з ліжка, він розважає Льоньку цікавими історіями або слухає оповідання хлопчика. Цей дивовижний вчений не може залишити байдужим ні одного читача, бо в його образі письменник втілив все те найкраще, що притаманне справжній людині, людині, яка розуміє добро та вічність краси нашого рідного краю. Особисто у мене Адам викликає повагу, співчуття та щиру симпатію.А ось Ніна – це вигадана подруга хлопчика, яка припливає до Льоньки на кораблику і постійно бере участь у його забавках. Інколи Ніна здається хлопцеві настільки реальною, що він і сам сумнівається в тому, вигадана ця дівчинка, чи існує насправді. Діти разом гуляють, лазять у глиняну печеру та слухають павукове радіо, притуляючись до павутинки та прислухаючись до звуків природи.Павукове радіо – це дуже важливий у повісті елемент, бо навіть у назву твору винесений звук, який чують діти. На мій погляд, звук павутинки втілює в собі надзвичайну можливість людини помічати найтонше, найдрібніше в оточуючому нас світі, можливість, яка сповнює людську душу тим прекрасним і чарівним, що потрібно кожному з нас.<span>Незвичайний світ Адама, Льоньки та Ніни – неповторний і в т ой же час мінливий. Ці люди мають добре серце, яке не охололо від буденщини і зла, а сяє полум’ям і на все реагує безпосередньо та щиро. І саме такі люди, саме звук павутинки вчить читачів, що існує у світі добро, вічність та краса на землі, і її лише треба навчитися бачити.</span>
Джерела свідчать , що ще за часів Київської Русі існували народні співці, які виконували твори на історичні теми, а пізніше їх прямі спадкоємці — кобзарі. Микола Васильович Гоголь вважав їх за охоронців бойової слави України.
Минали роки, сторіччя, а українська історична пісня жила, розвивалася, передавалася з покоління у покоління. Чому ж не вмирають народні історичні пісні? А безсмертні вони тому, що в них живе сам народ, його мудрість, його джерельна совість. У народних піснях сяє мудрість і безстрашність, доблесть, лицарські подвиги захисників Вітчизни — українських козаків, які, не шкодуючи свого життя, відстоювали волю і незалежність нашого народу, Батьківщини.
Українські нароодніісторичні пісні — могутнє духовне джерело нашого народу. У народній пісні живе образ нашої славної України, її героїчна і водночас трагічна історія.
Героями історичних пісень є видатні діячі народу, а також пересічні козаки й селяни, які за влучним висловленням М. Стельмаха, шаблею, списом і серцем боронили рідну землю.
<span>Автор "Слова" использует самые разнообразные художественные средства изображения: гиперболы, метафоры, сравнения, контрасты, эпитеты, олицетворение. Необъятность Русской земли подчеркивается им одновременностью действия в разных ее концах: "девицы поют на Дунае, льются голоса через море до Киева", "трубы трубят в Новгороде, стоят стязи в Путивле", "кони ржут за Сулою, звенит слава в Киеве". Широкое пространство действия объединяется гиперболической быстротой передвижения по нему действующих лиц. Всеслав, по выражению автора "Слова", хитростями подперся на коней и скакнул к городу Киеву и дотянулся копьем до золотого престола киевского. Отскочил от него лютым зверем. В полночь из Белгорода скрылся в синем облаке, наутро же, поднявшись, оружием отворил ворота Новгорода, расшиб славу Ярослава. В обширных пространствах Руси могущество героев "Слова" приобретает гиперболические размеры: Владимира Мономаха нельзя было пригвоздить к горам Киевским; Галицкий Ярослав подпер горы, затворил Дунаю ворота. Чем шире охватывает автор Русскую землю, тем конкретнее и жизненнее становится ее образ, в котором оживают реки, вступающие в беседу с Игорем, наделяются человеческим разумом звери и птицы, принимающие участие в судьбе Игоря. Вся художественная система "Слова о полку Игореве" построена на контрастах. Один из самых острых контрастов, пронизывающих всю поэму, — это контраст книжных элементов стиля с народнопоэтическими. Широко представлена в "Слове" и феодальная символика. военно-дружинной среде определенное символическое значение имели меч (символ войны), стяг, копье, стремя.. Но ближе всего "Слово" к народной поэзии. Народны образы дерева, преклоняющегося до земли от горя, никнущей от жалости травы, сравнения битвы с пиром, с жатвой. Близок к народному плачу плач Ярославны. В народных плачах постоянны те же обращения к ветру, к реке, к солнцу, которые звучат и в плаче Ярославны. Сон Святослава полон народных поэтических символов. Описание бегства Игоря из плена отражает сказочные мотивы: в сказках нередко герой, спасающийся от преследующего его колдуна, также обращается в животных. Подобно Игорю, обернувшемуся соколом и бившему гусей и лебедей к завтраку, обеду и ужину, в былине о Вольге Всеславьевиче последний, обернувшись соколом, бьет гусей и лебедей для своей дружины. Народная стихия в "Слове" выражается в характерных для народной поэзии отрицательных метафорах ("у Немиги кровавые берега не добром были засеяны — засеяны костьми русских сынов"), в фольклорных эпитетах (чистое поле, острые мечи, каленые стрелы, синее море, черный ворон, красные девы и др.), в некоторых гиперболах, сравнениях и т. д. Поразительно, что столь небольшое произведение так богато и даже роскошно по языку. Автор "Слова" очень точно и метко подбирает слова и выражения. Соловьиное пение не прекратилось — оно "уснуло"; синие молнии не просто блестят — они "трепещут"; трава не просто полегла — она "никнет". Персты не просто кладут на струны — их "воскладают". Славу можно "расшибить" и "притрепать". Тоска "разливается". Печаль "течет" посреди Русской земли. Веселье "развеивается по ковылю". Автор очень скуп на эпитеты, но зато употребленные им — метки. Например, такие эпитеты: "жемчужная" душа "теплые" туманы, "живые" струны. Богато и разнообразно слуховое восприятие автора "Слова". Голоса девиц на Дунае не просто доносятся до Киева _ они "вьются". Телеги у него не скрипят, а "кричат", как лебеди. Соловьи "щекочут", их песни "веселые", орлы "клекчут", лисицы "брешут", галки "говорят", кони "ржут", вороны "грают", туры "рыкают", сороки "втроскоташа", дятлы "тектом" поведают путь Игорю, ночью слышен звериный свист (свист степных сусликов) и т. д. Зрительная четкость образов "Слова" поразительна. Его автор обладал повышенным чувством цвета, характерным для эпохи высокого развития древнерусской живописи, наступившего в XII веке. Зрительно впечатляют образы плавающих в красной крови золотых шлемов, зеленой травы на серебряных берегах Донца, черной земли, политой красной</span>
<span>1.Повiсть "Зачарована Десна" - лiрична розповiдь про дитячi роки хлопчика Сашка. Але чи можна назвати ïï повнiстю автобiографiчною? Менi здається, що цей твiр дещо схожий на легенду про бiдне дитинство великого письменника, адже писав його Довженко в часи, коли соцiальне походження мало неабияке значення i згадка хоча б про якийсь достаток батькiвськоï сiм'ï могла призвести до небажаних наслiдкiв. I тому письменник так майстерно перемiшав правду, напiвправду i вигадку.
</span>
Притча<span> — </span>це<span> невеликий повчальний розповідь в дидактико-</span><span>алегорично жанрі літератури, що несе в собі моральну чи релігійну мудрість.
</span>У творі йдеться про дівчинку Анну з «шістсот якогось року», яку судять у Вишгороді за дивний «гріх»: з багряних кленових листочків «вона робила … кольорові миші», як повідомляє суд сусід-скаржник. Від тієї забави немає спокою, каже сусід: «чаклунка Анна збила з пуття його дітей», які забули про свої цяцьки, адже тепер «вночі їм сняться миші кольорові». Змальована кількома колоритними штрихами сцена суду оголює суть конфлікту й морального змісту вірша: зіткнулися неповторність і стандарт. Власне, дівчинку Анну судять за те, що вона — з її незрозумілою для оточення яскравою фантазією — не така, як усі. Фантастичне закінчення вірша змушує задуматися про вічні істини, про нас самих, нашу здатність протистояти уніфікації і насиллю над індивідуальністю.
“Джури козака Швайки” аналіз Жанр – Історико-пригодницький роман Рік видання – 2007 Тема «Джури козака Швайки» – зображення пригод дванадцятирічних хлопчиків Санька та Грицика у супроводі сміливого вивідника Швайки у складний період протистояння українців турецько-татарським набігам і сваволі польсько-литовських магнатів та зародження козацтва Ідея «Джури козака Швайки» – Уславлення дружби, вірності рідній землі, потреби захисту її кордонів, засудження зради