Кров з молоком ні пари з уст
Загублена рукавичка
У Марийки сьогодні день народження. Їй подарували багато подарунків.Але найбільше дівчінці сподобались вишиті рукавички.Вони всі вийшли на подвір'я і грали в сніжки. И тут вона побачіла що загубила рукавичку. Шукали всі гуртом - не знайшли. На другий день в рукавичку заселилася мишка и взяла вона із собою в дім Жолудь. И так пройшла зима.На весну дівчінка побачила рукавичку с маленьким жолудем. Марійка взяла його й посадила біля хати. Всю весну і літо вона доглядала його, поливала. Дерево виростало великим і здоровим. Ось так и вийшло біля дома дерево Жолудь.
Україна може пишатися тим, що вона народила людей, які ніколи не
забувають своєї Батьківщини і шанують її. Таким був і Володимир
Винниченко. Хоча він не міг повернутися в Україну, але й на чужині
ніколи не забував рідної землі, жив інтересами своєї країни, бажаючи
чимось допомогти їй, і писав свої твори лише українською мовою —
співучою, солов'їною, мелодійною. Це єдине, що він міг зробити, це те,
що робив із незгасаючим полум'ям любові у серці.
Зараз стало модним вважатися за космополіта — громадянина світу
— тобто людиною, яка не відчуває себе паростком рідної землі і для якої
Батьківщиною є цілий світ. Звичайно, ми всі народилися на планеті
Земля, це смішно заперечувати, але все-таки при цьому кожен народився у
рідній країні. У кожній людині живуть попередні покоління, і «тіні
забутих предків» не дають забути їх вірування, культуру, історію,
досвід, навіть якщо вона цього не усвідомлює.
Головне, що повинні пам'ятати всі, — не можна забувати своєї
Батьківщини і відрікатися від неї або ігнорувати те, що ми живемо в
Україні, що вона дала нам найдорожче — життя.
Я сьогодні на уроці слухала винятково та уважно.