Ответ:
Історія України – це історія кривавих битв, які наш народ постійно змушений був вести за свою незалежність. З давніх давен нашим предкам доводилося відстоювати власне право на життя у протиборстві з тими, хто намагався це право відняти. Тому не випадково темою переважної більшості творів давньої української літератури є тема збройної боротьби нашого народу проти завойовників, які посягали на його свободу і суверенітет.
Наша література – явище унікальне і неповторне, вона завжди відлунювала життя, була наповнена реальним змістом, утверджувала високий морально-естетичний ідеал і була підкорена такій же високій патріотичній ідеї. З перших років свого існування українська література вирішувала важливі проблеми соціального і державного будівництва, використовувалась як своєрідний щит, об який постійно розбивались ворожі ідеології і доктрини. Міцність та надійність цього щита перевірялась протягом століть. Більше того, наша художня творчість, особливо у часи середньовіччя, не тільки повністю задовольняла прагматичні потреби в політичній і духовній сферах життя суспільства, а й сама ефективно впливала на нього, пробуджуючи національну свідомість, виховуючи естетично. Що ж стосується гармонічного поєднання ідеологічних функцій і рівня художньої майстерності, то воно залишається неперевершеним зразком, ідеалом, про який навіть досі ми можемо лише мріяти.
Сьогодні важко визначити, коли з’явилися наші перші літературні твори. Вони поховані у часі. До нас дійшли лише ті витвори таланту наших предків, які датовані початком ХІ століття. Якщо навіть погодитись з тим, що до цього моменту літературне життя у державі тільки зароджувалося, то, усе одно, потрібно зазначити: десятки, а, можливо, і сотні років мовчання для давньої української літератури стали роками активного і свідомого накопичення художнього досвіду, вивчення і освоєння усної народної поетичної творчості, а також літературних традицій інших народів – далеких і близьких, – щоб згодом вибухнути творами вражаючої ідейно-художньої довершеності. Є глибоке переконання, що не тільки прогресивні політико-економічні зрушення, не тільки військова міць, а й рівень художньої культури і, зокрема, літератури вивів нашу державу “з варварства” і допоміг увійти у сім’ю освітчених народів Європи. Увійти не на правах нерідної дитини, а на правах її поважного і шановного члена.
Разом із державою наша література переживала соціальні і політичні катаклізми, часи розквіту, занепаду і чергового відродження. Не випадково періоди розвитку літератури співпадають з найважливішими періодами в розвитку держави.
У 1037 році престол у Києві завоював Ярослав Мудрий. Він одним із перших серед київських князів зрозумів величезне значення книжної мудрості як для кожної окремої особи, так і для країни в цілому. Не випадково у давньому літописі “Повість временних літ” Ярославу присвячені саме такі рядки: “І стала при ньому віра християнська плодитися і поширюватися, і ченці-чорноризьці помножуватися, монастирі й храми будуватися і возвеличуватися. Любив Ярослав книги, читав їх часто і вдень, і вночі. І зібрав скорописців багато, і перекладали вони з грецького на слов’янське письмо. Написали вони книг велику силу, ними повчаються віруючі люди і тішаться плодами глибокої мудрості. Начебто один хтось зорав землю, а другий посіяв, а інші жнуть і споживають багату поживу, – так і тут: батько всього цього Володимир, він землю зорав і розпушив її, тобто просвітив християнством. А син же його Ярослав засіяв книжними словами, а ми тепер пожинаємо, приємлемо серцем книжну науку.
Велика-бо користь від навчання книжного. Книги – мов ріки, які напоюють собою увесь світ; це джерело мудрості, у книгах – бездонна глибина; ми ними втішаємось в печалі, вони – узда для тіла і душі… І якщо старанно пошукати в книгах мудрості, то знайдеш велику втіху і користь для своєї душі. Бо той, хто часто читає книги, той веде бесіду з Богом і наймудрішими мужами.
Ярослав же, як ми вже сказали, любив книги, багато їх написав і поклав їх у церкві святої Софії, яку сам збудував…”. (Переклад Віктора Близнеця)
<span>
Катерина (дуже стисло) - Шевченко Тарас</span><span>Кохайтеся, чорнобриві,
Та не з москалями,
Бо москалі — чужі люди,
Роблять лихо з вами.
Москаль любить, жартуючи,
Жартуючи кине;
Піде в свою Московщину,
А дівчина гине...
Катерина закохується в москаля й виходить до нього ввечері в садочок, не слухаючи батьків. Так вона свою долю "занапастила", ночуючи з москалем, аж поки селом не пішли поговори.
Прийшла недобра звістка, що москалі мають вирушати в похід. Коханий обіцяє Катерині, що повернеться. Закохана дівчина не звертає уваги на людські пересуди, адже москаль з нею одружиться. Вона чує під серцем нове життя, тому виходить з дому лише вночі, ходить садом, згадує свого коханого. Дівчина сумує, але не втрачає надії.
Через деякий час Катерина народжує дитину. Вона все ще виглядає свого коханого. Люди ж у селі сміються з неї, глузують.
ІІ
Батьки Катерини скривджені тим соромом, якого завдала їм донька. Адже народити дитину без чоловіка — великий гріх, тим більше на селі.
Мати і батько вирішують позбутися одвічного сорому, вигнавши непутящу дочку з дому. Вони кажуть, щоб Катерина йшла у Московщину, шукала свого чоловіка, свекруху.
Сказавши дочці останнє слово, мати непритомна впала на підлогу, а батько навіть не став слухати, коли дочка почала його молити.
Ледве жива, Катерина пішла у садок, набрала землі, щоб почепити на хрест. Тепер вона ніколи не повернеться додому, так і помре на чужій землі, а син буде страждати через неї, спокутувати її гріх.
Село ще багато говорило про Катерину, але її батьки вже цього не чули.
ІІІ
Приходить ніч. Катерина йде вперед, шукає свого москалика. Питає вона у чумаків шляху на Московщину, просить милостиню та йде собі далі.
Жінці доводиться пережити багато страждань. Уже й зима почалася, свище завірюха, а вона погано вдягнена.
Раптом Катерина бачить, що їдуть москалі. Вона кидається до них, починає розпитувати, чи не бачили вони її Івана. Ті тільки сміються, бо багатьох надурив їхній брат.
Заплакала Катерина і з сумом роззирнулася навколо себе. Із стражданням звернулася до сина:
... Сину мій Іване!
Де ж ти будеш ночувати,
Як мене не стане?
З собаками, мій синочку,
Кохайся надворі!
Собаки злі — покусають,
Та не заговорять,
Не розкажуть сміючися...
Ніхто в світі не пожаліє дитину-байстрюка, чекає її страшна сирітська безправна доля.
IV
Та ось одного разу серед москалів, що їхали повз неї, Катерина раптом побачила свого Івана, що був за старшого. Кинулась вона до коханого з радістю, але той тільки відповів:
"Дура, отвяжися!
Возьмите прочь безумную!"
У безтямі Катерина просить колишнього коханого не кидати її, взяти хоча б за наймичку, пропонує показати йому сина. Та повернувшись, бачить, що москаля вже немає.
Зневірена жінка віддає дитину товаришам Івана, щоб вони передали старшому, і кидається до лісу. Не бачачи ніякого виходу зі становища, у якому опинилася, Катерина втопилася.
Чорнобрива Катерина Найшла, що шукала. Дунув вітер понад ставом І сліду не стало.
V
До Києва іде сліпий кобзар, біля якого тулиться хлопчик-поводир. Кобзар починає співати, перехожі дають йому гроші.
Раптом на шляху з’являється карета і зупиняється біля старців. Кличуть хлопчика до себе, пані дивується його красі.
А пан одвернувся, бо пізнав у хлопчику Катерину.
Карета їде далі, а старці продовжують свій шлях.
</span>
Не розумію, як можна не любити країну, у якій ти народився й зростав, у якій вперше покохав і вперше пробачив, у якій зустрічав і прощався. Не розумію. Батьківщина — це те, що наймиліше людському серцю, це одна з найбільших цінностей, яку не можна вибрати, адже вона дарована кожному Богом. Я поважаю свою країну, відчуваю її у своєму серці, тому й маю право назвати себе справжньою патріоткою.
Поняття «патріотизм» має для кожного своє суб’єктивне значення. Ми часто зустрічаємо це слово в загальному вжитку, а особливо зараз, коли Україна переживає складний період своєї історії й потребує особливої уваги та любові. Особисто я вважаю, що любити свою державу — це і є справжній патріотизм. Він проявляється в нашій вихованості й повазі, у спогадах і переживаннях. Бути патріотом — означає бути відданим громадянином своєї держави. Жити, працювати на благо своєї країни також є проявами почуття патріотизму. Адже лише пересічні жителі можуть створити або значно покращити імідж держави, лише вони можуть втілити мрії в реальність, чим можуть покращити не лише свій рівень життя, а й рівень цілої країни. Патріот — це людина, яка віддано служить ідеї. Патріот — це той, хто розуміє проблеми своєї держави й за жодних умов не покидає її. Патріот — це закоханий. Чесно, я не розумію, як можна не бути патріотом країни, в якій ти народився. Адже Батьківщина — це найцінніший дар твого народу й роду, це земля твоїх батьків, до якої ти ніби прив’язаний невидимими ниточками, це вся твоя історія. Це не тільки земля, на якій ти проживаєш, а й уся та духовна спадщина, яку мусиш плекати й примножувати скрізь і завжди.
Тож, як на мене, бути патріотом означає любити свою Батьківщину. Любити її віддано, чесно, по-справжньому й назавжди…
Лоскотон
Сміливий, добрий, щирий
Захоплює, заворожує
Навчає любити
Казка