А потім Алі стало так сумно за своїми друзями. Що вона вирішила повернутися назад у країну. Але як? Спитала вона сама в себе? Я не хочу більше недороблювати справи! Аж тут вона згадала, що у її сусіда 99 недороблених справ. Коли вона прийшла до нього побачила перед собою чоловічка. Того самого Недочеревика. Тільки но вона хотіла сказати... Їх обох забрали у країну Недоладію. Й почали спостерігати таку картину. Усі жителі досі допомагали один-одному. Підійшли вони і до Алі. Що с тобою не так дівчинко? Я..Я тут зовсім помилково! Мене сюди забрали разом з моїм сусідом якого я хотіла попередити. О... Промовили всі співчутливо.( А потім я не знаю що може бути... Мабуть нехай вона знайде Недоладька буде рятувати сусіда й сама вибиратися якось. Це мабуть все на що в мене є фантазія. Чим могла тим допомогла.)
«Найбільшою мрією стало самому щось посіяти і щоб воно зійшло. Хлопчик і робив це, наслідуючи маму». «Усе ще ходив безштаньком. Закутаний у хустину, кінці якої пущено під пахви, в сірячому із закаченими рукавами й довгими полами, в личаках, намотаних до колін, скидався на дівчину, а ще більше на якусь прояву, мов би він і не чоловічої статі. Оченята бистрі. Руки беручкі». «Малий? Хай він і без штанів, але більше знає іншого старого, більше за мене!» «Але й ніхто не міг зрівнятися з ним, граючи у гилки». «...Його проганяють, кривляються, кидають у нього камінцями, й дістав за це між плечі штурхана». «Я, мамо, виплекаю квітку — я стану над громом...» «Ніяких помічників йому не треба. Корови напасені, телята і вівці не губляться, їх не крадуть вовки. Між людьми йде поговір: «Він щось знає...» А підліток чередникує, самуючи, і нікому не (здогадатися, яке в нього бистре око, яке чуйне вухо». «Гнаний, кривджений і безпритульний,— все шука, до кого б прихилитися й пригорнутися. Прихилиться до берези: вона шумить, гуде, губить листячко і голубить його. Пригорнеться до трави: вона шелестить, гомонить, пахне, милує».«Блаватоокий — у тих очах назавжди поєдналися гострий розум і мрійливість. У них світиться стримана, лагідна, мовчазна душа. У виразі обличчя, в найменших порухах голови вгадується чуйність, сторожкість, напружена увага до шурхотів і запахів. Він і птах, і мисливець. В його душі живуть всесвітні тривоги — великий страх, але ще більша цікавість і боязка, невтомна жадоба пізнання». «Він ніколи не зривав листя, не ламав гілля, старівся не толочити постолами трави — усе живе, усе для чогось призначене. Навіщо ж його мучити й нівечити?» Про матір, людей: «Як би вона мене не сварила, я її все одно люблю», «Люблю... я ніколи, їх не покину... хоч я серед них і останній — чередник...» «Дома чекали клопоти: згортав на загадку листя, допомагав матері копати город, рубав дрова. Роботи по зав'язку…» «Я мушу!.. Гине село і ліс, гине худоба і звірі, гинуть птахи і люди... Я повинен!» «Ніколи не мав вільної хвилини: гонили на панщину, і він ішов, як не з косою, то з ціпом,— косив, молотив. Восени садив дерева. Викопував у лісі дубки, кленочки, явірки і тикав їх, де було місце: коло хати, край вулиці. Біля криниці. Взимку возився з гноєм, розносив його на город і на поле. Коли втомлювався, розтирав снігом руки й обличчя — вони горіли як жар. Ще й не пахло бруньками, заготовляв живці, ховаючи їх до пори в погребі. А з теплом щеплював дички. Хто просив, нікому не відмовляв». «Викопані й пересаджені ним деревця не сохли. ...Щепи його приймалися, бо він не щепляв на вербі груші». «І все село звірялося по ньому. Люди пам'ятали, як він посіяв рано — і вродило, як посіяв пізніше — й теж вродило. А коли стягнув хмари й накликав дощ, ніхто не вагався: він не абищо — мудрець, Планетник...» • «Не було такої праці, яку не подужав би або якої цурався б. На його подвір'ї не залежувався не то що гній, а й синячка. Зі свого поля він позбирав і повиносив геть камінці й камінчики. Наковував жорна, виправляв шкіри, шив кожухи. Корова не могла і отелитися, кликали і допомагав корові. Лікував коней, які прохромлювали ноги. Готував зілля від різних хвороб. А дітям робив свистки й сопілки. Одного тільки цурався — не вступав у корчму, відмовляючись від могоричу: "Мені й так весело"».• «Його очі були сині, як озеро, і такі ж, як і воно, задумані. Любив іноді посидіти на березі — просто так, без вудки, хоч і вмів сплести її з кінської волосіні. Але він руками ловив рибу, і то небагато, а раки витягав ногою: вони чіплялися йому за пальці».«Село подейкувало, що Планетник знається з Водяником, русалками, що він заодно з Лісовиками і Лісовками, що його слухається Польовик. ...Якби він схотів, то міг би обернутися у Вовкулаку». «Хліборобство — його святе ремесло. ...Тримаючись за чепіги, він скроплював борозну потом». «...Його любов зростала до землі. Її з нього не виторгнеш. ...Його любов до землі клалася в скиби й покоси. ...Тоді й земля повірила йому — його великій любові і його великому терпінню. І вона розкрилася перед ним. Пустила його у свою душу, бо він узяв її у свою, не як скарб і надбання, а як честь і красу».
Та <span> ой </span><span> як </span><span> крикнув </span> же <span> та </span><span> козак </span><span> Сірко </span>,<span> Та </span><span> ой </span> на своїх же, гей, козаченьків:«<span> Та </span> сідлайте ж ви коней, хлопці-молодці,<span> Та </span> збирайтеся до хана у гості!»<span> Та </span> туман поле покриває,Гей, <span> та </span><span> Сірко </span> з Січі виїжджає.Гей, <span> та </span> ми думали, <span> та </span> ми ж думали,Що то орли <span> та </span> із Січі вилітали,—Аж то військо <span> та </span> славне запорізьке<span> Та </span> на Кримський шлях з Січі виїжджало.<span> Та </span> ми ж думали, <span> ой </span><span> та </span> ми ж думали,<span> Та </span> що сизий орел по степу літає,—Аж то <span> Сірко </span> на конику виїжджає.Гей, <span> та </span> ми ж думали, <span> ой </span><span> та </span> ми ж думали,<span> Та </span> що над степом <span> та </span> сонечко сяє,—Аж то військо <span> та </span> славне запорізьке<span> Та </span> на вороних конях у степу виграває.<span> Та </span> ми думали, <span> ой </span><span> та </span> ми ж думали,Що то місяць в степу, <span> ой </span>, зіходжає,—Аж то <span> козак </span><span> Сірко </span><span> та </span> козак же СіркоНа битому шляху та татар оступає.
Вранці я прокинувся на диво рано - яскраве сонячне світло набридливо пробивалося крізь тоненькі завіси. Невдоволено бурмочучи, я потягнувся, встав з ліжка і почимчикував до величезного вікна. За холодну зиму його рама геть розм'якла та де-не-де пропускала тоненькі потоки холодного вітру. Я давно вже казав мамі, що час поставити нові вікна в будинку, та весь час чув одну відповідь: "в нас немає достатньо грошей".
Я вже хотів завішати штори, та мимоволі поглянув у вікно.
- Господи, скільки я спав? - скрикнув я.
Ще вчора ввечері надворі простелявся невеликий шар снігу, дерева похмуро перекривали сіре небо, а зараз весь сніг кудись зник, небо стало ясне, безхмарне. Біля самого фундаменту яскравіше звичайного світився зеленню мох, чорна земля відблискувала сонячні зайчики своїми калюжами та струмочками. Таке відчуття, наче за ніч природа нарешті згадала, що вже квітень і час влаштовувати весну. Я посміхнувся.
- Мамо, ти це бачила? - крикнув я в дверний прохід до сусідньої кімнати.
- Що вже трапилося? - спросоння спитав тихий голос.
- Йди сюди.
Через кілька хвилин мама вже підійшла до мене, засапана, в старому білому халаті, все ще тремтячи від легкої прохолоди.
- Мамо, дивись, - показав я їй на вікно.
Мама довго зачаровано дивилася на пробуджене подвір'я. Вперше за стільки місяців вона посміхнулася.
- Сподіваюся. що з весною і наше життя стане кращим, - сказала вона мені і обійняла.
- Обов'язково, мамо.
В школу я тоді не пішов - занадто багато справ було в дворі. Весна - це не тільки пробудження всього живого, це ще й численні клопоти. Допомагаючи мамі в садку, розпушуючи землю, я знайшов навіть три проліски. Якщо тато повернеться скоро з війни, я їх йому обов'язково подарую...А він повернеться - я це точно знаю, бо в таку весну не може бути нічого поганого, тільки щастя та радість.