Нао полезными вешями занимаиться
Бабай шалкан утырткан. Шалкан көн үскән, төн үскән, бик зур булган.
Атналар, айлар үткән, җәй үткән, көз җиткән. Бабай шалканны йолкырга керешкән.
Тартып, тартып караган – шалкан чыкмаган. Бабай шалканны үзе генә тартып чыгара алмагач, ярдәмгә Әбине дә чакырган.
Әби – Бабайга, Бабай шалканга тотынган. Әй тартканнар, әй тартканнар — шалкан һаман чыкмаган. Әби булышырга Кызын чакырган.
Кыз – Әбигә, Әби – Бабайга, Бабай шалканга тотынган. Тартырга керешкәннәр болар. Әй тартканнар, әй тартканнар – шалкан чыкмаган. Әбинең Кызы шалканны тартышырга Акбайны чакырган.
Акбай – Кызга, Кыз – Әбигә, Әби – Бабайга, Бабай шалканга тотынган. Әй тартканнар, әй тартканнар — шалкан һаман чыкмаган, селкенмәгән дә. Акбай ярдәмгә Песине чакырып килгән.
Песи — Акбайга, Акбай – Кызга, Кыз – Әбигә, Әби – Бабайга, Бабай шалканга тотынган. Тартырга керешкәннәр. Әй тартканнар, әй тартканнар – шалкан һаман чыкмый икән. Песи Тычканны чакырып китергән.
Тычкан — Песигә, Песи — Акбайга, Акбай — Кызга, Кыз — Әбигә, Әби — Бабайга, Бабай шалканга ябышкан. Әй тартканнар, әй тартканнар. Җыйнаулашып тарта торгач, шалкан түзмәгән — төбе-тамыры белән каерылып чыккан.
В 1613 году.
Согласно легенде, поздней зимой 1613 года уже наречённый Земским собором царь Михаил Романов и его мать, инокиня Марфа, жили в своей костромской вотчине, в селе Домнино. Зная об этом, польско-литовский отряд пытался отыскать дорогу к селу, чтобы захватить юного Романова. Недалеко от Домнина они встретили вотчинного старосту Ивана Сусанина и приказали показать дорогу. Сусанин согласился, но повел их в противоположную сторону, к селу Исупову, а в Домнино послал своего зятя Богдана Сабинина с известием о грозящей опасности. За отказ указать верный путь Сусанин был подвергнут жестоким пыткам, но не выдал места убежища царя и был изрублен поляками «в мелкие куски» на Исуповском (Чистом) болоте или в самом Исупове. Михаил Фёдорович и инокиня Марфа нашли спасение в Костромском Ипатьевском монастыре.Доказательством реальности подвига Ивана Сусанина считается царская грамота от 30 ноября 1619 года о даровании зятю Сусанина Богдану Сабинину половины деревни с «обелением» от всех податей и повинностей «за службу к нам и за кровь, и за терпение…».
Їх було так багато...
Щоправда, є одна... Про неї й розповім.
Три хлопці вирішили втекти з дому. Вірніше, два, бо в третього дому не було. Але він через це не переймався, бо звик жити серед діжок на березі річки. Як філософ Діоген. Хоча про Діогена він знав менше, ніж я. Тобто нічого. Вони вирішили, що нікому не потрібні та їх ніхто не любить.
Так вони опинилися на острові посеред великої річки. Там зробили собі табір, фали у всілякі ігри. Та дуже скоро вони почали скучати за рідною домівкою.
Том одного разу залишив острів і переплив до міста. Там він потай прокрався до рідної оселі і заховався під ліжком. Виявилося, що діти помилялися. І тітка Поллі, і мати Джо любили своїх хлопців. Суворість їх викликалася тогочасними звичаями виховання хлопчиків.
Том дочекався, коли всі поснули. Він поцілував тітку, але не залишив записку, що всі хлопці живі. Йому сподобалася ідея "воскреснути", коли буде церковна служба на помин їхньої душі. Тобто він знову взявся до своїх витівок. Він взагалі такий непосидющий і фантазер.
Ця історія сподобалась мені у 10 разів більше, ніж випадок, коли вчителеві Доббінсу позолотили лисину.