На мою думку вони розмовляли про його усі приходи і шукали нові пригоди.Том питався про школу та про якісь кумедні історії
Добро" є одним із найзагальніших понять моралі й категорією етики. Розуміння, спосіб тлумачення, аргументації природи й сутності добра і зла істотно впливають на визначення інших категорій етики і на всю етичну концепцію, оскільки ці категорії основні, фундаментальні. У них найповніше виявляється специфіка моралі, бо саме за допомогою категорій "добро" і "зло" виділяється, окреслюється моральний феномен, тобто моральний аспект діяльності, людської свідомості, поведінки, взаємин людей, їх ставлення до природи.Зміст категорії "добро" іноді ототожнюють із сутністю моралі взагалі, хоча більшість учених розглядає добро як морально-позитивне начало, зло — як морально-негативне, а саму етику — як учення про добро і зло.Добро — найвища, абсолютна вселюдська цінність, причетність до якої наповнює життя людини сенсом, воно стає самоцінним, а не служить засобом для досягнення Інших цілей; уявлення про добро перебуває в органічному взаємозв'язку з ідеалом суспільства і особистості.На відміну від прекрасного (абсолютної вселюдської цінності) добро адресується людині не в художньому образі, а в натуральному вияві.<span>Людині постійно доводиться вдаватися до категорій "добро" і "зло", оскільки без співвіднесення з ними джерелом і критерієм моральних вимог не може бути ні її свідомість, ні громадська думка. За словами В. Соловйова, щоб спромогтися на здійснення добра, необхідно знати, чим воно є насправді. В іншому разі будь-які намагання зробити це будуть лише механічною дією. В історії людства відомо немало подій і фактів, коли хибні уявлення про добро і зло призводили до трагічних наслідків (хрестові походи, інквізиція, фашизм). Тому з'ясування природи та сутності добра і зла є надзвичайно важливою і відповідальною справою.</span>
Ответ:
Нехай там збирається гірша.
Страшніша негода,
Нехай там узброїться в гостру,
Огненную зброю,
Я вийду сама проти неї
І стану — поміряю силу!
Геніальний і творчий талант Лариси Косач — нашої Лесі Українки — розвивався плинно, незважаючи на те, що лиховісна хмара прошуміла над нею. Хвороба приковувала молоденьку, слабосилу й хворовиту дівчину до ліжка, а вона рвалась до нового життя як орлиця із чорної клітки, вливаючи свою вояцьку вдачу тільки у творчість, тільки у слово, що було для неї великим ділом. Леся стала Жанною Д’Арк для нашої літератури. Фізично в неї може й тремтіла рука, але у своїх поезіях-битвах письменниця залишалася вірною музі, ідеалам, які сформувалися ще в юності. Вона тим і сильна, що поєднувала в собі присутності, пройняті прометеєвим вогнем, з прославленням жіночого героїзму, терпіння й самопожертви.
Показовим у цьому плані є вірш "Як я люблю оці години праці", ліричний герой якого (а це сама Леся!) осмислює зміст свого життя. Вірш побудовано у формі діалогу з однією особою. Герой веде розмову з Музою, що поруч з ним і, здається, ось-ось висловить думку про сенс земного буття. Однак щось зупиняє його. У шаленому потоці суспільних проблем визначитися важко, тим більш, якщо життя не просто споглядати, а й аналізувати.
Поезія має чітку композицію — складається з трьох частин: звернення до музи; роздуми про долю народу; пошук особистого неповторного шляху.
Ліричний герой просить Музу притулити його до свого лона й дати пораду, допомогти знайти відповідь на запитання: бути чи не бути. У житті так багато протиріч, так багато шляхів їх вирішення... Яким може бути твій шлях у країні, де нема доріг, а лише поплутані стежки, що ведуть у безвість... І так мало людей, що орють перемоги, від чого ледь-ледь чути стук сокири. Щоправда іноді з високої гори впаде великий камінь і... кане в темноті. То до якого ж берега пристати особистості, що не хоче бути стороннім споглядачем, а бажає ствердити себе, знайти своє місце у вирі подій? Чи, може, їй орати переліг з тими, що вже виконують ці дії, чекаючи жнив; чи, може пробивати дорогу з сокирою в руках; чи, може, злинути в небо орлицею і, "зірвавши з зірки золотий вінець", запалити світло опівночі?!
Объяснение:
Свій вплив мистецтво бароко мало на літературу — як
європейську, так і українську. Бароко, так би мовити, припало до душі
українським митцям, тож здобутки нашого мистецтва в межах цього стилю
нічим не поступаються бароко європейському.
Які ж характерні риси цього напряму? Насамперед це
метафоричність світосприймання, в чомусь — навіть складність. Світ стає
мінливим, сповненим символів, реальність метафорична та неоднозначна…
Такою постає дійсність для людини епохи бароко. Вплив церкви та держави
посилюється, мотиви церковного та світського мистецтва поєднуються між
собою — це принципово нове явище українського мистецтва, оскільки до
початку XVII століття ці мотиви різко розмежовувались. Складна
образність дедалі більше приваблює авторів, алегоричність та
метафоричність творів робить їх ніби нашаруванням смислів та образів.
Але ця складність не відлякувала читача, а навіть зацікавлювала його,
бо бароковий твір часто містив гру, мав бути розгаданим і
розшифрованим, ніби ребус.
У творчості Тичини, митця глибоко самобутнього, пристосуванство до тоталітарної системи призвело до втрати поетичного таланту.
Серед п'ятнадцяти поем П. Тичини найфундаментальнішою є поема «Сковорода», яка писалась майже впродовж всього життя поета (починаючи з 1923 р. до 50-х років). Така увага до постаті Сковороди не випадкова, адже мандрівного поета Тичина ввансав своїм духовним батьком. Проте на відміну від Сковороди, який не прийняв від світу ролі «стовпа неотесаного», Тичина проміняв свій поетичний дар на портфель чиновника.
Проте поетична творчість раннього Тичини і Тичини революційної доби свідчить про величезний талант, який дійшов до нащадків і вражає їх своєю неперевершеністю .
Перші вірші Тичини, датовані 1906-1908 pp., відзначаються недовершеністю форм і змісту. Але серед них є маленька перлина — «Блакить мою душу овіяла». Поетичні твори, що передували першій збірці, відзначалися соціальною тематикою. Молодий автор розповідав про злиденне життя як своєї сім'ї, так і всього народу, засуджував імперіалістичну війну. Серед перших публікацій є кілька оповідань Тичини, які засвідчили обдарування прозаїка, які, на жаль, він пізніше не розвинув.
Але збірка «Сонячні кларнети» явила читачам сформовану творчу особистість.
Мальовничою, сповненою ніжності й чуйності постає у віршах П. Тичини українська природа — така рідна, близька й водночас наче побачена з іншої висоти. Тому вихід у світ першої збірки віршів «Сонячні кларнети» (1918 р.) став подією величезної ваги в українській літературі. Всі твори збірки сповнені сонячною вірою в життя, людину, в рідний край. Збірка мала шалений успіх і вмить прославила автора. І сьогодні вона є одним з унікальних і наймузичніших творінь у світовій поезії, бо поєднала в собі поетичний ліризм із національним та соціальним прозрінням.
Уже ці перші твори Тичини були дуже схвально прийняті критикою. Збірка «Сонячні кларнети» стала тим явищем в новітній літературі, яке не мало аналогів ні в російській, ні у західноєвропейській літературах. Поезія Тичини несла в собі музичність особливого типу. Вона була не прикрасою, а принципом світобачення.
Багато поетів і до Тичини інструментували лірику вишуканими асонансами, алітераціями, внутрішнім римуванням. Особливої вправності у цьому досягли символісти як західноєвропейські (П. Верлен, А. Рембо), так і російські (А. Бєлий, В. Брюсов, О. Блок) та українські (М. Вороний, О. Олесь, Г. Чупринка). Тичина ж обрав для звучання своєї поезії кларнети — глибокі та ніжні інструменти, здатні відтворити будь-що — джаз, класику, естрадну музику.
Незвичний образ-символ сонячних кларнетів якнайкраще відбиває сутність індивідуального стилю раннього Тичини. Поет рано утвердився в думці, що поезія — це синтетичний вид мистецтва. Навіть заголовок його першої збірки підкреслював життєрадісний характер творів, вказував, що вони синтезують сонячне тепло й світло з музичними ритмами життя, які єднають людину з природою. У віршах цього періоду можна побачити, як зорові образи чергуються зі слуховими: звук подається «забарвленим», колір — «озвученим». Кожна поезія Тичини зі збірки «Сонячні кларнети» — це розгорнута метафора, яка тонко передає мелодію слова і трепет душі.
У поезії «Арфами, арфами...», крім музичних образів,, створено неперевершений зоровий образ-символ молодої весни. Цей твір перегукується з віршем М. Вороного «Блакитна панна», проте між цими творами є багато відмінного. У Миколи Вороного наявний зовнішній опис Весни, яка «лине вся в прозорих шатах, у серпанках і блаватах»; вона нагадує «Блакитну панну». Поезія ж Тичини прочитується як багатогранне і святкове сприйняття особистої весни і весни нації: молодості, буяння сил, надії, тривоги, сподівання злету, перемоги. Тичина пройняв твір весняною, урочистою, сонячною мелодією, знайшов вишуканий ритмічний малюнок. За вишуканими тропами (метафоричними епітетами, порівняннями) постає персоніфікований образ прекрасної дівчини, до ніг якої схиляються і квіти, і прозорі дощі, і громи, і веселки.
<span>У символічному образі дівчини-весни закладене оптимістичне передчуття випробувань і тривог, які постануть перед українською нацією. У творі Тичини ніби струни обізвались під вправною рукою музиканта. А потім мелодія полилась у наростаючому темпі: «Золотими, голосними обізвалися гаї Самодзвонними...».</span>