Козацький, учительський,шкільний, київський, харківський,львівський,вінницький,пражський,парижський, польський,чешський
Сказка про отрицательные местоименияВ
далеком царстве Отри-Ударность и Отри-Безударность проживали
отрицательные местоимения. Эти местоимения редко отвечали или
разговаривали. Они только показывали свои плащи, на которых были
написаны их имена.Но среди таких местоимений жило местоимение Никто. Оно все время не слушалось и хотело перейти в другое царство.Как-то к нему подошел волшебник и спросил: - Почему ты такое грустное?Никто ответило:- Потому что моё имя никогда не пригодится, и я вообще не хочу жить в государстве, где одни ни-, да не-. Волшебник улыбнулся и посоветовал:- Ты же само сейчас сказало одно из отрицательных местоимений! Попробуй не говорить целый день отрицательные местоимения.Никто кивнуло. К концу дня Никто встретилось с волшебником. Волшебник поинтересовался:- Ну как мое поручение?Местоимение ответило:<span>-
Сегодня в полдень, когда я прогуливался, ко мне подбежало местоимение
Никакой и спросило, не будет ли кто-нибудь из моих родственников
участвовать в чемпионате по прыжкам. Я ответил, что вроде бы никто! И , О
чудо! Я понял, что местоимения нужны!!! Я посмотрел на свой плащ, и там
было написано мое имя. Спасибо тебе, добрый волшебник, что объяснил на
примере. До свидания!!!»</span>
Колись я посадила мальеньку яблуню.
Я її поливала кожного дня чекаючи стиглих яблук.Та ось з*явився паросток.У мене не залишилося терпіння,я думала що чекатиму цілу вічність.Через декілька років яблуня була вище мене зростом.Нарешті літо,тепер моя яблунька мене пригостила першим яблуком.
Воно було смачне і соковите.
Є у Харкові святі для кожного мешканця місця, які внесені у всі екскурсійні маршрути міста. Тут призначають побачення, сюди харків’яни неодмінно ведуть гостей, що приїхали до них здалеку. Тут можна побачити й іноземні делегації. Такі місця – дзвіниця Успенського собору, Покровський монастир, пам’ятник Т. Г. Шевченку. Пам’ятник великому Кобзареві посідає особливе місце у списку відомих місць столиці Слобожанщини. Відкритий 24 березня 1935 року, він і зараз залишається одним із найзначніших досягнень вітчизняної монументальної скульптури і є яскравим символом дружби і братерства українського і російського народів. Пам’ятник Тарасу Шевченку – своєрідна візитна картка Харкова. Дорогу до нього легко знайде навіть той, хто вперше приїхав до Харкова. Пам’ятник височіє між головною магістраллю міста – Сумською вулицею – і центральним майданом, який із здобуттям Україною незалежності дістав назву майдан Свободи.
Дуже вдало вибране місце, точно розраховані розміри монумента (його загальна висота 16,5 метра, висота статуї поета 5,5 метра), гармонійна підпорядкованість архітектурних і скульптурних елементів сприяли тому, що пам’ятник одразу органічно вписався в ансамбль міста. Пам’ятник стоїть у мальовничому місці – у саду імені Т. Г. Шевченка. Одна з алей саду веде до Національного університету імені В. Каразіна; по іншій алеї від пам’ятника можна потрапиш до ще однієї споруди, вартої уваги, – кіноконцертної зали «Україна». Цю зали кільцем обступили старі і молоді дерева саду Шевченка. Тут до саду примикав один із найстаріших в Україні зоопарків, історія якого налічує понад сто років.д Проте серцем цього дивовижного куточка Харкова є пам’ятник Кобзарю. | Бронзова статуя Шевченка піднята на тригранний пілон. Довкола нього на виступі, що поступово зростає, розташовані шістнадцять фігур, які уособлюй ють собою всю історію України. Уся ця складна композиція виростає з круглого східчастого підмурка.
Шевченко стоїть, ледве схиливши у задумі непокриту голову. Скульптор зупинив ту мить, коли поет збирався зробити крок – він увесь порив, увесь рух. На плечі накинуте пальто, права рука стиснута у кулак. У зовнішності поета, у його суворому обличчі, у зсунутих бровах, в енергійному жесті руки відчувається сила незвичайної людини, що присвятила своє життя і талант Україні, своєму народові, – людини, яка залишила потомкам велику творчу спадщину. На творчості Шевченка зросло чимало поколінь сучасних художників слова.
Українська вишивка — один із видів народного декоративного мистецтваукраїнців; орнаментальне або сюжетне зображення на тканині, шкірі, виконане різними ручними або машинними швами; один із найпоширеніших видів ручної праціукраїнських жінок і, зокрема, дівчат. Вишивку вживають в українському народному побуті передусім на предметах одягу, в основному на жіночих і чоловічихсорочках. Крім того, вишивки поширені на предметах домашнього вжитку, якналіжники, обруси, наволочки, рушникитощо.