Военное управление было строго централизовано при Петре I
Иоанн Антонович родился 12 августа, его тезоименитство приходилось на 29 августа — день усекновения главы Иоанна Предтечи.
После смерти императрицы Анны Иоанновны сын Анны Леопольдовны (племянницы Анны Иоанновны) и принца Антона Ульриха Брауншвейг-Беверн-Люнебургского, двухмесячный Иван Антонович был провозглашён императором при регентстве герцога Курляндского Бирона.
Родился он в самом конце царствования Анны Иоанновны, поэтому вопрос о том, кого назначить регентом, долго мучил и находившуюся при смерти императрицу. Анна Иоанновна хотела оставить трон за потомками своего отца Ивана V и очень беспокоилась, как бы он не перешёл в будущем к потомкам Петра I. Поэтому в завещании она оговорила, что наследником является Иоанн Антонович, а в случае его смерти — другие дети Анны Леопольдовны в порядке старшинства, если они родятся.
Через две недели после воцарения младенца в стране произошёл переворот, в результате которого гвардейцы, возглавляемые фельдмаршалом Минихом, арестовали Бирона и отстранили его от власти. Новым регентом была объявлена Анна Леопольдовна, мать императора. Неспособная управлять страной и живущая в иллюзиях Анна постепенно передала всю свою власть Миниху, а после ею завладел Остерман, отправивший фельдмаршала в отставку. Но спустя год произошёл новый переворот. Дочь Петра Великого Елизавета с преображенцами арестовала Остермана, императора, его родителей и всех их приближённых.
Українська мова систематично заборонялась і переслідувалась спе-ціальними державними вердиктами та урядовими указами. Переслі-дування її тривало століттями, бере початок від указів Петра І 1708-1710, 1720 рр. про заборону українського книгодрукування та Катерини II про заборону викладання української мовою у Києво- Могилянській академії (1754 р.).
20 червня 1863 р. вийшло таємне розпорядження царського уряду (відоме як Валуєвський циркуляр), у якому міністр внутрішніх справ П. Валуєв наказав: «щоб до друку дозволялися тільки такі твори на ма-лоросійській мові, які належали до галузі вишуканої літератури, про-пуском книг на малоросійській мові як духовного змісту, так навчаль-них і взагалі призначених для першопочаткового читання народу, призупиняється» [320, с. 275]. Російський уряд занепокоїло те, що «при-хильники малоросійської народності» звернули свої погляди на неос- вічену масу, взялися видавати дешеві книги для читання на південно- руському наріччі», що могло «підірвати державний лад.» У циркулярі стверджувалося, що «ніякої окремої малоросійської мови не було, не має і не може бути» і, що наріччя, яке вживається в Україні, є та сама російська мова «тільки зіпсована впливом на неї Польщі» [320, с.275]. Цензура під різними приводами різко обмежила друкування навіть художньої літератури. Синод 3 липня 1863 р., у свою чергу, запропо-нував усім духовним цензурним комітетам не дозволяти релігійних видань на українській мові [285, с. 60]. 31863 р. видання книжок укра-їнською мовою у межах імперії майже припинилося.
Політика, що проводилась з 1863 р. стосовно поляків, українців, бі-лорусів і литовців, вперше в історії Росії відкрито переслідувала мету культурно-мовної русифікації [249, с. 190]. Відносно українців ця полі-тика русифікації мала за мету повну асиміляцію народу [248, с. 107].
Для зведення української мови до рівня селянської говірки Ем- ським указом від 18 травня 1876 р. проголошувалося: « Не допускати
Это связано с тем, что социальный статус требует для своего поддержания соблюдения определенных норм, законодательных или неформальных, неписанных. Нарушение этих норм ведет к потере статуса, и обычно человек опасается этого. Лишившись же статуса по какой-то другой причине, человек уже не может быть его лишен вновь, и это освобождает его в действиях. Кроме того, если человек лишился своего статуса и не считает это справедливым, это вызывает у него эмоциональную реакцию обиды и отторжения, что крайне способствует его присоединению к различным радикальным организациям.