Коли нерівна і відчайдушно тяжка боротьба оборонців Києва закінчилась відступом у лісі під селом Віта-Поштова були зірвані залізо-бетонні укріплення і останні команди саперів у розпачі залишали рідні чабани, теремки і феофанію. Тоді поруч з військовими частинами на схід вирушали загони народні скупченя серед яких було багато київських студентів, одну групу складали слухачі перших курсів консерваторії, молоденькі хлопці не встигли навіть одержати зброю так безпомічні та беззахисні перед озброєним до зубів броньованим ворогом що наздоганяв і йшов за ними по п’ятах, вони швидко нестомно без сну та відпочинку брели дорогами які виводили їх у степи Полтавщини. Тут юнаки потрапили в оточення і вже гітлерівські автоматники вели їх до села Семенівки у табори за колючі загорожі. Поміж студентів консерваторців було троє друзів, ціх юнаків з густими чубами звали Георгій, Платон і Герман, юнаки були змучені, виснажені голодом та безсонням, кілька днів уже не їли нічого крім буряків та гарбуза. Георгій уже не міг йти, його вели під руки Платон і Герман. Бо коли присяде край дороги хоч на хвилину то його застрелить німецький автоматник. Самі заплутуючись знесиленими ногами Платон і Герман твердо вели за руки, не давали впасти на дорогі братові і товаришеві. І здавалося що кожна билинка при дорозі у росі над їхньою долею. І кожна пташка на кущі не дзвеніла і не свистіла, а голосила тонко та пронизливо над муками хлопців. Але тут трапилося диво їх привели у табір, що в селі Семенівці, а Семенівка так не далека від рідного села Пелихівщини, може хтось із знайомих побачить чи випадково дізнається що хлопці тут, може мати серцем відчує що її молоденькі сини-студенти тут недалече за колючим дротом, у таборі Георгій вже не міг без сторонньої допомоги підвестись із соломи, він помирав без води, не було не краплі водиці, тоді Герман у темряві вночі проліз під колючим дротом, він знав що його пристрелить автоматник якщо побачить, але поліз, і приніс товаришеві кухоль води, Герман урятував життя Георгію, друзі згадають це все і через десять і через тридцять років. Їхнє побратимство вірне навіки. Але врятувала їх мати. Серце матері таки відчуло що її хлопчики тут, недалеко. Вона спродала всі свої убогі хатні речі. Носила млеко та яйка тим нелюдам біля колючого дроту, благала та обдаровувала чим лише могла старосту, конвоїрів. І мати таки вивела темної ночі з-за дроту, вирвала з тої страшної пастки двох свої синів і їхнього товариша Германа. Цю матір звуть Дарія Єлисеївна Майборода, а дівоче прізвище її Кухаренко. І через роки молодший син Платон прославить матір у зворушливій пісні «Рушничок» і цілий світ буде співати: «Рідна мати моя ти ночей не доспала »
План
I. Тяжка боротьба оборонців Києва
1. Загони та народні скупчення
II Троє друзів: Георгій, Платон і Герман
1. Порятунок
2.табір в селі Семенівці
3. Відчайдушний вчинок Германа
III Чуйне серце матері
1. Все - заради синів
2. Втеча з полону
3. Пісня як пояка та пам*ять
<span />
Ера - доба, тінейджер (з анлійської -teen (в словах sixteen, seventeen (16, 17) та -age (вік)) - пдліток, ріелтор - продавець нерухомості, посередник (на ринку нерухомості).
Душа нашого народу — рідна мова
(за поезією В. Голобородька «Наша мова»)
Думаю, що проблема мови не залишає байдужими багатьох громадян нашої країни. Зараз ще не всі вважають українську мову рідною. Тому що вони звикли до російської, навчали дітей та онуків говорити мовою міжнаціонального спілкування. Мабуть, рідко знайдеш такий народ, який не поважав би своєї мови. Але якщо ми претендуємо на роль цивілізованої держави, то мали б відчувати сором від того, у яких муках повертається рідне слово.
Поезія Василя Голобородька змусила мене замислитися над тим, яку мову вважаємо рідною. Там більше підкреслює цю проблему надзвичайний лаконізм поезії. Дійсно, «оспівування великого в малому»! Поет, підкреслюючи красу та мелодійність мови, порівняв її з піснею. Не розумію, як можна пройти повз таку перлину, як наша мова? Адже вона всім світом давно визнана однією з найме- лодійніших. Серед слов'янських мов наша мова — найбагатша на лексику. Вона пережила страшне лихоліття татарщини, перенесла утиски Польщі, гноблення Москви («Кожне слово нашої мови записане у Літописі», — пише В. Голобородько, у літописі історії!). Але, загартувавшись, мова дійшла до нас чистою, свіжою, мелодійною, незаплямованою. Ми повинні пишатися цим надбанням. Мова — це наша культура, ступінь нашої свідомості.
Без сумніву, вільному народу потрібна своя мова, бо тільки той народ може вважати себе духовно здоровим, може впевнено дивитися в майбутнє, коли сфери його діяльності перейняті рідною мовою й культурою. Не може українська мова бути в Україні рідною чи нерідною. Наша мова представляє нашу державу в світі. Людина, народжена на українській землі, не знаючи іншої Батьківщини, рідною мовою повинна вважати українську. Мова — душа кожної нації, її найцінніший скарб. Звичайно, не сама по собі, а як певний орган культури, традицій. А борються за двомовність ті, хто не знає мови, не володіє нею, а вивчити — лінь! Дуже прикро, що в цих лавах і представники нашої влади — депутати Верховної Ради. Соромно слухати їх виступи, сповнені суржику, у яких відсутня культура мовлення, інколи спілкуються кулаками, ніби дикуни, бо ж слів їм бракує.
<span>Я стверджую, що відродиться наша мова в душі кожного з нас без примусу, за покликом серця й душі. Уже відроджуються національні традиції, обряди, лунають на вулицях українські пісні, ходять колядники з вертепом. Намагаймося бути причетними до великого народу, до його культури. Тоді і відродиться національна гордість, наша самобутність, дізнається весь світ, «якими словами на самоті мовчимо»!</span>
Природа — наша мати. Цю істину наші пращури знали ще тоді, коли тільки-по навчилися мислити і говорити.
Вивчаючи історію Стародавнього світу, ми ознайомилися з різними віруваннями первісних людей. Всі вони свідчать про те, що людина пов’язує своє народження і життя з природою: рослинами, тваринами, стихіями. Наприклад, тотемізм. Кожне плем’я, яке сповідувало цю релігію та вірило у своє походження від тварини або рослини, було впевнене в тому, що його прародичами були якісь тварини чи птахи. Хоч ми й живемо в епоху науково-технічного прогресу, до цього часу залишаються народи, які зберегли прадавні традиції уподібнюватися предкам-тваринам. Так, у одному індійському поселенні молодим дівчатам у день повноліття підпилюють передні зуби і залишають довгими ікла, щоб вони були схожі на кішку, бо саме її вважають праматір’ю роду. А дівчатам і хлопцям одного із африканських племен вибивають передні зуби. Так вони вшановують засновницю свого роду — антилопу зебу.
Та не лише сліпа віра неосвічених людей є доказом єдності людини і природи. Сучасні вчені науково довели, що характер окремої людини і менталітет цілого народу залежать від кліматичних умов місця проживання. Це також стосується кольору шкіри, зовнішності, будови тіла. Отже, природа дійсно є матір’ю людства, тому так само, як мати віддає дитині частку своєї душі, так і природа наділила нас своєю. Та людство не зрозуміло і не оцінило такої щедрості. Воно виявилося надміру егоїстичним щодо своєї матері і займає позицію невдячного споживача — здатне лише брати, брати, брати… А матінка-природа жорстоко потерпає від своїх нерозумних дітей. Її легені майже знищені — нещадно вирубуються ліси. Її очі-озера втратили блиск, бо замулилися і перетворилися на смердючі болота. Судини-ріки не несуть бурхливі потоки, щоб напоїти моря, бо джерела захлинулися від бруду. Вона втратила свій дзвінкий мелодійний голос, бо птахи не співають, а ніби плачуть. Серце її розривається від вибухів.
Материнське терпіння велике, але не безмежне. Ось і карає нас матінка-природа за варварське ставлення до неї. Оази життя з’їдає пустеля. Немає чистої водиці, бо не раз ми плювали в криницю. А ось землетрус на вісім балів, а ще цунамі, щоб добре ми знали, як шкодити природі. Вулкани, пожежі, спеки, потопи… Що далі? А краще не буде, якщо людство не змінить свого ставлення до природи.
<span> розтріпані-дієприкметник,початкова форма,розтріпані,множина(роду немає),відмінок називний,пасивний, минулий час,доконаний
вид).</span>