-Привіт,Катю,я і не сподівалась тебе тут побачити
-О,Валю,привіт,та я теж.Оце зустрічь.
-Що ти тут робиш?
-Я кожного тижня ходжу в картинну галерею щоб побпчити роботи майстрів
-О,я теж,але я тебе ніколи не бачила
-Я зазвичаю ходила в суботу
-А сьогодні як тут
-Просто вчора я не змогла і вирішила прийти сьогодні
-Ой,подивись яка божествено гарна картина
-Справді картина дуже гарна
-Мені вже потрібно бігти зустрінемось
-Так звичайно
Жайворонок, (як?)співаючи, ніби висить на невидимій нитці.
Він друкував, (як?)поспішаючи з усієї сили, невідкладні документи
<span>Горіх і каштан
</span><span>На краю лісу росли горіх і каштан. Одного ранку проснувся горіх, дивиться - каштан увесь білий.
- Звідки в тебе така гарна одіж? - радіючи за нього, запитав горіх.
- Це цвіт, - гордо відповів каштан. – В тебе такого не буде.
Горіх зітхнув.
- О-о! Який чудовий в каштана цвіт!
То діти завітали до лісу і милувались каштаном. На горіха ніхто й не глянув.
Як каштан відцвів, горіх зацвів. Його цвіт був дуже скромний. Каштан глянув і відвернувся: «Аж соромно рости поряд. Що подумають, коли дізнаються про те, що він мій друг?»
Пройшов час... На обох деревах з’явились зелені плоди. Згодом на горіх почали сідати птахи і клювати їх. Ті зривались з гілок, падали на землю. Каштан сміявся:
- Дивись! Моїх не чіпають. Бояться.
Подивився горіх, а вони обсипані зеленими колючками. Дійсно страшно. Глянув на свої, а ті гладесенькі, беззахисні. Зітхнув бідолаха та мовчки порадів за друга.
Наступила осінь. Почали плоди обпадати. Зелена шкурка на них лопалась. Нападало їх так багато, що землю вкрили. Глянув каштан вниз, і каже з погордою:
- Ось ці гарні - мої, а ті всі решту - твої.
Горіх і собі глянув… А там серед гладеньких рудих каштанів валялись зморщені горіхи.
Зітхнув горіх і промовчав.
- Ой! Які гарні каштанчики! – раптом почули.
Це знову були діти. Вони похапцем збирали каштани.
- Ох, ці діти! – промовив хтось поряд. - Збирайте горіхи, в них такі смачні зернятка.
Глянули друзі, а ж то дорослі надійшли.
- Ой! Правда! Я так люблю горішки! - вигукнув хтось з дітей.
- І я! І я! – загукала малеча.
Вони висипали каштани і почали набивати кишені горіхами. Через хвилю на землі валялись лиш нікому не потрібні каштани.
- Тату! А що ж буде з ними? - запитав хтось.
- Та, напевне, дикі свині з’їдять.
Жаль стало горіху каштана. Хотів підбадьорити його, та той знову відвернувся. Тепер від сорому… </span>
Ввічливість — окраса людської душі. В Україні завжди високо цінувалася ввічливість у ставлення до людей. Ввічливою, називають чемну, добре виховану людину, яка вміє бути привітною з оточуючими. Ввічлива людина доброзичлива та уважна до інших. Ввічлива людина не буде говорити непристойні речі, відповідати грубістю на грубість, вона поважає себе та співрозмовника. Відчуття такту, культура поведінки в спілкуванні з іншими - головна прикмета ввічливої людини.
Сучасник був правий .
Сучасник, глянь туди.