Чи можна сперечатися про смаки? Чи можна людину засуджувати за те, що їй подобається одна річ і викликає осуд інших? Як відомо, не буває двох однакових людей, а тому й погляди на одне й те саме явище, подію, річ не можуть бути абсолютно ідентичними. Одні віддають перевагу білому кольору, а інші — чорному, одним подобається класична музика, а інші не мислять життя без року. І це правильно, бо якби всім людям на Землі подобалося одне й те саме, ми, мабуть, перетворилися б на якусь сіру масу, не могли б виявити свою індивідуальність, загубилися б серед інших. Проте, це лише одна з точок зору.
Так, з одного боку, говорять, що про смаки не сперечаються. Але з іншого — про одну людину можуть сказати що у неї гарний смак, а іншу вважають позбавленою цього дару. Хто може назвати критерії, за якими визначають смак людини, адже, що для одного є жахливим, для іншого — просто оригінальне. Мабуть, якихось чітких норм не існує, тим більше наше сучасне суспільство розвивається настільки швидкими темпами, що вигадані сьогодні правила завтра будуть вже застарілими. Нам може подобатися те, що виклика¬ло осуд попередніх поколінь, а наші нащадки будуть вважати це жахливим. Та чи означає це, що поняття смаку можна назвати застарілим? Я не вважаю, що це саме так, що воно відійшло в минуле.
Завжди були, є і будуть жити якісь вічні цінності, поняття та уявлення, на які люди будуть рівнятися, і, я думаю, саме вони і є критеріями не тільки смаку, але й вихованості, моральності людини. Бо, на мою думку, смак — це щось більше за вміння добре одягатися, гарно виглядати, слухати якусь певну музику чи читати якісь визначені книжки. Часто смак плутають з модою, чи тим, що називають стильним, сучасним, модерним. Хоча це зовсім не так.Багато хто вважає, що смак дається людині від народження, що йому не можна навчитися. Прихильники цієї думки наводять багато прикладів на підтвердження своєї теорії, і, можливо, де в чому з ними можна погодитися. Дійсно, іноді трапляється так, що в середовищі, яке зовсім не сприяє розвиткові естетичних нахилів та високих уподобань, народжуються справжні діаманти — особистості, здатні піднятися над цим середовищем і потім підняти і його на новий рівень.
Але чи означає це, що люди, які від народження не наділені цим даром, вже нічому не зможуть навчитися? Я не думаю, що це так. Людина має здатність вчитися, сприймати все нове, і, звичайно, якщо вона потрапить у добрі руки, у коло людей, які зможуть навчити її розрізняти добре і погане, красиве і потворне, — це обов’язково матиме позитивний ефект. Можливо, не кожен зможе досягти висот смаку, відразу стати витонченою, елегантною, досконалою особистістю, проте щось людина обов’язково запам’ятає і вже ніколи не буде такою, як раніше. Головне у цьому процесі, на мою думку, — не зовнішній ефект, те, що відразу впадає в око, а внутрішній світ людини. Адже перше легко забути, заплутатися вправилах етикету, а те, що стає частиною твоєї душі не забудеш вже ніколи. Тому важливим здається мені саме виховання, залучення кожного до скарбниці вічних цінностей, щоб людина не згадувала, як їй треба поводитися в тій чи іншій ситуації, а знала це.
<span>І ще одна річ здається мені надзвичайно важливою — людина з почуттям смаку, по-справжньому вихована та інтелігентна людина ніколи не дорікає іншому через його недоліки, не буде насміхатися чи зневажати за недоречну поведінку чи вигляд. Бо це є свідченням невихованості, снобізму, від якого й до поганого смаку недалеко. Мабуть, і приказку «Про смаки не сперечаються* вигадали саме люди зі смаком, нагадуючи всім, що кожен має право на свою точку зору, свої думки, навіть якщо вони не збігаються з поглядами та переконаннями інших.</span>
Прокинувшись від сну, бачу, що всі здорові, у вікно світить ласкаве сонечко. 1 мені легко на душі, я щасливий. Бачу неправду, бачу зло — і мені погано, я відчуваю себе нещасливим. Якби всі люди на землі оновили б свої душі, стали б справедливими, чуйними — світ став би зовсім іншим. Ніхто б нічого не крав, ніхто б нікого не вбивав, тільки правда йшла б попереду, а ми всі йшли б за нею. Отоді я був би дуже щасливий. Боляче мені, коли бачу бідних дітей та немічних старих людей. Я відчуваю себе тоді нещасливим. Чи багато чого людині в житті треба, щоб бути щасливою? Приголубила бабуся, поцілувала перед сном — і я засинаю, і мені так хороше, відчуваю я себе цілком щасливим.
Бути щасливою людиною — це значить володіти щастям. А що таке щастя? Щастя — це почуття повного задоволення. З цього виходить, що щастя — це стан людини. А, як відомо, стан вічний не буває. Значить, повністю і завжди щасливої людини не буває. Але ж іноді...
Я відчув себе щасливим третього жовтня. У цей день я святкував свій день народження. Рано-вранці по телефону мене поздоровив мій куратор. Коли прийшов до колежу, то отримав багато поздоровлень і подарунків від однокласників. Після колежу поїхав додому, а хата повна гостей. У цей день я отримав три телеграми — мене вітали друзі, які живуть далеко і яких я не бачив кілька років. Мене поздоровляли сусіди, і я відчував у цей день той самий стан, назва якому — щастя. Може, завтра, через місяць чи через рік все зміниться. Але не будемо заглядати далеко вперед.
Я розповів про почуття щастя на прикладі одного дня. Певен, що будь-яка людина гідна щастя. Але воно не приходить само по собі, до нього треба вперто йти. Кожна людина уявляє його по-різному. Але щастя залишається щастям і його вистачить на всіх. Так будьмо всі щасливі!
Культура мовлення — це духовне обличчя людини.<span>
Основою мовленнєвої культури є грамотність, тобто дотримання загальноприйнятих літературних норм.
</span><span>Мовлення має бути не тільки правильним, а й лексично багатим, синтаксично різноманітним.
</span><span>Щоб цього досягти, слід вслухатися в живе мовлення, вдумливо читати політичну, художню, наукову літературу.
</span><span>Треба активно розвивати своє мовлення.
</span><span>Культура мовлення тісно пов'язана з культурою мислення.
</span>Мовлення тоді гарне, коли воно якнайповніше і якнайточніше передає думки чи малює образи, зрозуміле і легко сприймається.
<span>Грамотне, багате мовлення — не тільки ефективний засіб передачі й сприйняття думок та образів. Це й вияв поваги до людей, з якими спілкуєшся, до народу, який створив цю мову.</span>
<span>
</span>