<em>Творчість Т.Г. Шевченка відкрила новий, вищий етап у розвитку української культури. Нею був стверджений критичний реалізм в українській літературі, започаткований її революційно-демократичний напрям.Ім'я Шевченка вперше стало відомим па просторах Російської імперії, коли півтора століття тому в Петербурзі вийшла невелика книжечка "Кобзар". В історії України автор цього видання був винятковим явищем — він вийшов з найглибших надр трудового народу і здобув всесвітню славу.Але саме походження ще не гарантує відданості людини своїй соціальній природі до кінця життя (відомий дворянський історик М.Погодіп, наприклад, за походженням був кріпаком). Тарас Шевченко був і залишався вірним народові, ніколи не розривав з ним зв'язку і в кінці життя з гордістю писав: "...Я по плоті і духу син і рідний брат нашого безталанного народу".</em><span><em>Природа дуже щедро обдарувала юнака — в нього було два покликання: художника і поета. Почав він творчий шлях як художник, здобув визнання вже в молоді роки, а в кінці життя йому було надано звання академіка. Проте переважало в ньому друге, основне й головне покликання — поста, мало сказати — новатора, а поста особливої, незвичайної сили думки, глибини почуття, могутньої революційної пристрасті.</em></span>
Великий Кобзар відіграв величезну роль у розвиткові національної і соціальної самосвідомості українського народу. Боротьба проти будь-якого гніту, в тому числі й національного, була в концесії Шевченка боротьбою за те, щоб розчистити шляхи для вільного розвитку як українського нарощу, так і інших гноблених народів. І все це він робив не балачками, ні роз-мовами, а великою, геніальною силою своїх поетичних творів. Патріотичні ідеї Шевченка зросли на життєдайному грунті багатовікової боротьби українського народу за свою незалежність, проти соціального і національного гніту. Героїчне минуле України привертає увагу молодого Поета не саме по собі, а як дійовий побудник сучасного становища народу, як засіб для піднесення патріотичного почуття:
Україно, Україно!
Серце моє, ненько!
Як згадаю твою долю,
Заплаче серденько! /"Тарасова ніч"/.
Поет розуміє, що немає і не може бути вільної, щасливої і радісної вітчизни, поки "...скрізь на славній Україні Людей у ярма запрягли Пани лукаві... /"І виріс я на чужині"/. Шевченкові герої - це люди кровно зв'язані з батьківщиною. Це подвижники, для яких немає вищого почуття, ніж гаряча любов до стражденної матері-вітчизни. Такими патріотами були вожді народних повстань - Наливайко, Тарас Трясило, Богдан Xмельницький, Богун, Залізняк, Гонта
Привіт, Яво! Пише тобі п'ятикласник Петренко Сашко. Нещодавно я прочитав твір, у якому розповідалось про твої пригоди із найкращим товаришем. Я розумію, що всі витівки ви робили не зі зла. Просто ви хотіли, щоб слава про вас "гриміла на всю Васюківку". Насправді ви дуже щирі та цікаві хлопці. Я б дуже хотів поспілкуватися з тобою та Павлушею, бо з вами точно не буде сумно!
Ваш шанувальник
Петренко Сашко
тільки замініть своє імя прізвище та клас
Основною проблемою твору є людяність. Вона відчувається у думках та вчинках і Михайлика, і всіх інших позитивних героїв повісті. Людяне ставлення до інших – це невід’ємна риса їхніх характерів, практично потреба душі. Михайлик віддає голодному хлопчику та його матері частину насіння, яке він вкрав (що для нього дуже болісно) в матері заради того, щоб виміняти на можливість почитати нову книжку. Мати пробачає синові, бо бачить його доброту. Дядько Себастьян готовий завжди прийти хлопцеві на допомогу. Мати радіє дівочому щастю Мар’яни. І навпаки, людяність відсутня у вчинках негативних персонажів твору, і ми відчуваємо, як це ранить Михайлика, як контрастує з його світом.