Стиль повісті Осипа Туринського «Поза
межами болю» належить до напрямку
класичного експресіонізму в розвитку
української літератури початку XX ст., у
якому мистецтво тісно пов'язане з
реальністю, проте вираження знаходить
через дослідження глибинних психологічних
і душевних процесів, що відбуваються в
людині. У творі Туринського зображено
загострене суб'єктивне світобачення через
призму переживань та емоцій автора в
екстремальній ситуації. Письменник
засуджує потворні явища життя, жорстокість
війн і кровопролить. Безумовно, світ
далекий від досконалості, де «слабший
мусить померти, аби сильніший вижив».
Письменник воював від час першої світової
війни, зазнав жахів полону, тому його твір,
пропущений крізь власне серце, набуває
великої значущості в скарбниці української
прози.
За визначенням 0. Туринського, «Поза
межами болю» — повість- поема. У центрі
сюжету — поневіряння військовополонених,
колишніх солдатів австрійської армії, сімох
друзів у нещасті: Штранцінгера,
Добровського, Ніколича, Саба, Бонні,
Пшилуського та Оглядівського (саме від
особи останнього ведеться розповідь). У
передньому слові автор зазначає, що вони
стали жертвою злочину: «Це був злочин,
якого люди і природа допустилися на нас і
який і нас приневолив стати злочинцями
супроти духа людства». Утікши від
охоронців, чоловіки опиняються наодинці з
дикою природою, де лише сніг, холод, голод
і жодної живої душі. Найбільша небезпека
для втікачів — замерзнути в лютий зимовий
мороз. Письменник досить точно
використовує оксюморон, щоб передати
весь жах ситуації, в яку потрапили герої
твору: «Ідуть живі трупи по трупі природи».
Здається, що й природа відвертається від
нещасних людей: «Чорні хмари закрили
заздрісно сонце і блакить неба й повисли
над ними, як велетенські чорні крила
всесвітнього духа знищення». І далі ті ж
хмари — «як казочні упирі». Чи не вперше в
українській літературі письменник
використовує природу не як тло чи опис,
суголосний подіям, а як караючу ворожу
силу. Лише в передсмертному маренні
природа змінюється у свідомості людини:
«Синє небо любо й приязно сміється...»
У світі є багато людей, кожен з яких особливий, незвичайний. Є серед усієї сірої суспільної неволі є яскраві особистості, яким важко жити на цьому світі. Саме цб проблему порушує автор у неповторному творі "Білий кінь Шептало". Шкода, що така яскрава особистість згасає на очах, як та свічка, це все винна та суспільна неволя.
Дядько Шпичак поїхав до хлопчикових батьків і вони завели розмову про лося.-Добридень Лілю та Олексію!- Привіт і тобі якщо хочеш Шпичаку!-Ваші діти стали свідками вбивства!-Якого ще вбивства?-Вони побачили як я вбив лося із заповідника якого вони діставали із ополонки.-І що далі???-Вони хутко помчалися в заповідник.-Правильно вони зробили.Ати чого від нас хочеш.-Я хочу щоб ви зупинили своїх дітей.А я за цем віддам вам роги.Ну що згодні?-Ні тому що ви винищуєте природу і все живе!!!!-Ну будь ласка!-і так Шпичак благав години зо дві!Але батьки так і не погодилися тому що вони любили природу і навчили цього синів.
Я вважаю,що Петро ,якщо він справді кохав дочку Коржа, повинен був до останнього боротися за щастя.Оскільки Корж був багатою людиною,він хотів заможного чоловіка для своєї дочки.Тому Петро міг вигадати спосіб заробити грошей.Але ні в якому разі не слід було так чинити.
<span>Привіт,
Павлусе!<span>
Я прочитала у творі, як ти живеш. Це для мене якось дивно. Нас
батьки виховують так, щоб ми виросли працьовитими, дружніми, допомагали іншим. А ти навіть лінувався ходити на прогулянку; так жити неможна. Неможна
надіятись на те, що
Бог тобі щось пошле, і
при цьому не старатися та не добиватися цілі.<span> Так,</span> тобі пощастило,
коли кинули у вікно дохлого хорта, а
він розсипався у дукати. Але ж потрібно
щось робити, а
не ледарювати! Тобі пощастило в житті, адже на все воля Божа. <span>Якщо Бог не захотів би тебе зробити щасливим,
то лише тоді б ти відчув</span>, як погано лінуватися! Але, як то кажуть, Бог дав - Бог взяв. Зміни своє життя в кращу сторону!</span><span>
З повагою до тебе,
(своє ім’я)</span></span>