Прокинувшись вранці, Климко вирушає у подорож до міста Слов’янська, щоб придбати сіль, яку потім можна було виміняти на будь-який харч
Хлопець згадав, як він, сирота, жив у дядьки Кирила, машиніста великого паровоза ФД. Климко завжди зустрічав дядька, готував їжу, звітувався про навчання. Одного разу дядьку привезли на дрезині-рейковозі мертвим. Відбулося його поховання. Климко залишається самотнім.
Климко після смерті дядька Кирила не залишився жити у тітки Моті і вирушив до великого міста. Дід Бочонок, він же аптекар, полюбляв ходити по базару і рекомендувати торговцям ліки. Він дав Климку білі сухарі, які потім виявилися червивими. Хлопець, щоб не зголодніти, вимушений був шукати їжу. Йому пощастило: накопав п’ятдесят сім картоплин. Тяжким випробуванням для Климка була хвороба ніг, які він самотужки вилікував.
На шляху до Слов’янська Климко побачив чорну копичку, але помилився, то був старий курень на баштані, де він і переночував. Після того як згоріла станція від бомбардування, Климко оселяється у ваговій кімнаті шахтної сортувальниці. Зустріч Климка і Зульфата. Зульфат допомагає другу облагородити його життя. На висілку, після приходу італійців, голод.
Прокинувшись вранці, Климко відчув, що до нього підступає хвороба. Швидко зробивши собі взуття, він пішов до міста, яке здалося йому сірим, непривітним. Климко потрапляє на базар, де було багато жебраків і простого люду. Товар не купувався, а здебільшого мінявся. Безногий дядько подарував Климкові взуття, розповів про місто, де можна здобути солі. Під час облави дядько і Климко заступилися за дівчину, яку поліцаї намагалися забрати із собою. Незнайома жінка запрошує до себе Климка і обіцяє дати йому стільки солі, скільки він донесе.
Три дні перебував Климко у тітки Марини, сам того не відчуваючи, бо був тяжко хворим. Прокинувшись і не побачивши хазяйки, Климко підмів двір, порвав старий цупкий бур’ян попід призьбою. Тітка Марина запропонувала хлопцю залишитися у неї жити. Той відмовився
Климко підходив до своєї станції вже увечорі. Він дуже втомився. Раптом почулася стрілянина. Від переїзду назустріч йому біг якийсь чоловік — босий, у солдатському галіфе, і в гімнастерці без реміняки. Хлопець відчув, як його щось штовхнуло в груди. Климко впав. До нього швидко біг Зульфат.
Джерело: https://dovidka.biz.ua/klimko-tyutyunnik-syuzhet/ Довідник цікавих фактів та корисних знань © dovidka.biz.ua
Степове безмежжя тече буйною зеленавістю хлібів, мерехтить нагрітим від сонця повітрям... Степовий океан манить і кличе. Хоч би показалась якась щогла серед зеленаво-голубих хвиль — звичайна тополя чи явір! Півдня ідемо, і тільки пшениці та ще соняшники, які ледь-ледь розплющують свої золоті очі крізь волохаті вії.
І раптом на обрії випливає оазис. Що це — марево чи примарна видимість дерев, що ген-ген синіють на видноколі?
Наближаємося, але марево не відпливає, а виступає ще зриміше: вже видно могутні крислаті дуби, кучеряві липи, кронисті яблуні і навіть одну білокору березу, що вибігла, ніби дівчина в білому, з гаптованими зеленим шовком рушниками.
Так от який він, хутір Надія, закладений давно-давно в степу людиною дивної і суворої долі, ратаєм і драматургом — Іваном Карповичем Тобілевичем — Карпенком-Карим.
В тіняві дерев дрімає стара батьківська хата, в ній народилися сини-соколи, корифеї українського театру: Іван, Панас і Микола, що стали відомими на увесь світ, — Іван Карпенко-Карий, Панас Саксаганський, Микола Садовський.
Дивне почуття огортає, коли ви ходите алеями цього парку, насадженого людиною одержимою, коли зблисне перед вами широкий став, викопаний письменником звичайною лопатою. Він знав не тільки перо, а й нелегку працю грабаря.
Серед широкого подвір'я звелися могутні кронисті дуби, мов могутня козацька сторожа в степу. Ось дуби Івана, Миколи, Панаса, Марка, Марії... Їх посадили багато літ тому славнозвісні актори під час перебування на хуторі: Іван Карпенко-Карий, Микола Садовський, Панас Саксаганський, Марко Кропивницький, Марія Заньковецька. Нині дуби сягають на півсотню метрів у небеса, широко розкинули гілля і ростуть, незважаючи на південні вітри і спеку.
Коли пройти алеєю трохи далі, можна побачити ще кілька дубів, які звуться "Чумаки", їх саджали гуртом почесні гості хутора, віддаючи шану українським чумакам, які їхали через ці степи за сотні верст у Крим по сіль.
Як добре, що мудрі корифеї українського театру здогадалися лишити по собі таку нетлінну пам'ять. Цим дубам рости вічно, і через триста, п'ятсот літ шуміти їм під оцим небом, серед сонячного степового океану.
Неподалік від старої батьківської хати звівся великий світлий будинок. Це — меморіальний музей, збудований за ініціативою уряду Радянської України. У просторих залах зібрано особисті речі братів Тобілевичів, цікаві документи, експонати, які красномовно розповідають про історію українського театру.
Шумлять на вітрах гіллясті крони дубів. Дрімає в затінку старовинна проста українська хата, в якій були написані великі твори — "Хазяїн", "Сто тисяч", "Мартин Боруля". Дзюркотить з-під коріння джерельна вода. Припадімо ж і ми до чистої води, напиймося з цієї цілющої криниці.
(За І. Цюпою).
План опису .
1.Оазис серед степу.
2.Стара батьківська хата в парку.
3.Став, викопаний письменником.
4.Могутні дуби.
5."Чумаки".
6.Меморіальний музей.
Зразок переказу.
Хутір Надія
Степове безмежжя тече буйною зеленавістю хлібів, мерехтить під сонцем. Степовий океан манить і кличе. Хоч би звичайна тополя чи явір появились серед зелено-голубих хвиль. Півдня ідемо, і тільки пшениці та ще соняшники, які ледь-ледь розплющують свої золоті очі крізь волохаті вії.
Раптом на обрії — оазис. Може, це марево?
Наближаємось, але марево не зникає. Навпаки, ще краще видно могутні дуби, кучеряві липи, яблуні і навіть березу, що вибігла, ніби дівчина з рушниками.
Це — хутір Надія, закладений відомим драматургом Іваном Карповичем Тобілевичем (Карпенком-Карим).
У тіні дерев мріє батьківська хата, де народилися сини, корифеї українського театру: Іван Карпенко-Карий, Панас Саксаганський, Микола Садовський.
Алеї парку, широкий став переконують, що письменник знав не тільки перо, але й працю грабаря.
Серед широкого подвір'я звелися дуби, посаджені славнозвісними акторами, які перебували на хуторі. Дуби сягають півсотні метрів у небеса.
Трохи далі можна побачити ще кілька дубів, які звуться "Чумаки", їх саджали почесні гості, віддаючи шану українським чумакам. Рости цим дубам вічно.
Неподалік хати — великий світлий будинок. Це — меморіальний музей, в якому зібрано особисті речі братів Тобілевичів і цікаві документи.
Дрімає у затінку старовинна українська хата, в якій писались великі твори. Дзюркотить джерельна вода. Припадімо і ми до неї, напиймося з цієї цілющої криниці.
Хлопчики є дуже веселими та спритними.Вони люблять робити щось цікаве, розгадувати таємниці.І в них це виходить!Хлопці є справжніми друзями, вони роблять все разом, хоча й іноді сперечаються.Вони зберігають свою вірну дружбу і допомагають один одному.На мою думку, такими й мають бути справжні друзі, на яких завжди можна покластися і довірити їм всі свої секреті й таємниці.Вони є прикладом для мене з другом.Я їх дуже поважаю просто за те, що вони є друзями і прикладом для всіх інших.