Мати бажала Павлусю добра, тому на мою думку вона виховала його правильно. В тому, що вин вирис ледарем, вона не винна.
Багато років минуло вже від того дня, коли Моховинка врятувала діда, але він всеодно кожен день навідується до неї, приносить смачненького, забирає до себе на свята. В Хухи народилося багато діточок, так, що і не порахувати. Вони любили, коли приходив дід, він приносив їм солодощі. Але одного разу дід не прийшов, Хуха занепокоїлася, одразу відчула, що щось не так. Вона вирішила попрямувати до нього додому, але шлях до нього був далекий, і їй було досить складно подолати його самій, тому вона бере з собою дітей. Вона стурбована, що їй доводиться ризикувати не тільки своїм життям, але й життям маленьких хух. Дорогою вони зустрічають хлопчика на велосипеді, він спочатку злякався, не зрозумів, що це за звірі, а потім згадав, що їм розповідав один дідусь. Хлопчик довіз родину хух до діда. Хуха Моховинка зайшла до хати і зрозуміла, що дід хворий. Він відмовлявся від допомоги, бо багато чого навчився за цей час від Хухи. Але Хуха Моховинка так просто не здалася, вони з дітьми залишилися і допомагали діду, до його одужання. За цей час, вони дуже звикли жити у хаті, до того ж, і діду вже була потрібна допомога. Вони вирішили залишитися. І так жили вони у злагоді, допомагали одне одному, і стала Хуха домовинкою. І кожен день збиралися у діда діти зі всього селища, щоб пограти із маленькими хухами, послухати дідових історій, та поласувати солодощами.
Незбагненна і дивна краса навколишнього світу! Вона має надзвичайні чари, що захоплюють душу і підносять її високо-високо над світом. Відчуваючи вічність і разом з тим крихкість неповторного земного буття, проймаєшся великою любов’ю до нього, бо знаєш, що саме на цій землі ти з’явився на світ.Дивне і вічне почуття своєї невіддільності від місця, де народився та провів дитинство, і зветься любов’ю до Батьківщини, до рідного краю.А тому саме з дитинства ми повинні показати дітям красу оточуючої природи, вчити бачити її в усьому — навесні і влітку, восени і взимку, у першій весняній квіточці і пожовклому осінньому листочку, у крапельці літньої роси і у легкій, мов порошинка, сніжинці. Треба відкрити дитячі серця для почуттів, аби вони відчули радість буття, щоб захоплювались, раділи, що живуть на цій землі, щоб були горді від того, що в нас така багата і барвиста мова, така ніжна і крилата пісня, така щира і добра душа.