Українська пісня... Вона є однією із святинь нашого народу, його найціннішим духовним скарбом, гордістю і красою, геніальною поетичною біографією.
<span>З давніх-давен уславилася Україна піснями, які дбайливо, як найдорожча реліквія, передавалися від покоління до покоління. Михайло Стельмах писав, що пісня супроводжує українця від колиски до могили, бо не було значної події в житті народу, нема такого людського почуття, яке б не озвалося в українській пісні чи ніжністю струни, чи рокотанням грому. Український народ створив так багато пісень, що, якби кожного дня вивчати одну нову пісню, на вивчення усіх не вистачило б людського життя. </span>
<span>Ми знаємо так докладно античну історію, історію Римської держави, бо її оспівали славетні поети — Гомер, Овідій, Вергілій. Наша ж історія, як сказала Ліна Костенко у романі "Маруся Чурай", написана "плугом, шаблею, мечем, піснями". Так, і піснями. А нашими Гомерами були народні співці — кобзарі. До нас дійшли імена найталановитіших із них. Це Остап Вересай, Федір Кушнерик, Євген Мовчан... </span>
<span>У давніх народних піснях відбилась відвага, волелюбність захисників народу, любов до рідної землі. Народна пам'ять зберегла імена деяких авторів давніх народних пісень. Найталановитіші з них — полтавчанка Маруся Чурай, козак Семен Климовський. </span>
<span>Плине час. Народжуються і вмирають люди, гине у вогні часу матеріальна культура. Але вічними і незнищенними залишаються духовні цінності, серед яких — пісня. Сучасні українці не втратили любові до народної пісні, вона живе в кожному домі. </span>
<span>У моїй сім'ї люблять і поважають народну пісню. Я чула їх змалку від бабусі, мами. Пісня згуртовує людей, очищає їхні душі, робить життя більш осмисленим, радіснішим і красивим. Наша пісня буде жити вічно. </span>
<u>Твір-роздум на тему "Як зробити своє життя цікавішим":</u>
Я часто задумуюсь над тим, як зробити своє життя цікавішим. Перш за все, варто знайти справу, яка стане улюбленою. Якщо у людини є хобі, то і життя її стає більш насиченим та яскравим. Улюблена справа захоплює, надихає, змушує постійно крокувати вперед.
Цікавішим життя робить і спілкування. Прогулянки з батьками, бабусями і дудусями, друзями - це все неймовірно пізнавально, приємно та весело. Скільки нових знань можна отримати від близьких людей, адже вони мають великий життєвий досвід та мудрість. Ось такі прості заняття зможуть зробити наше життя більш яскравим та цікавим.
У центрі творчості Оскара Вайльда — тема краси й насолоди. Письменник описує справжню трагедію у суперечності між прагненням людини до насолоди, неможливістю блаженства. Саме ця суперечність й стало центром роману Доріана Грея».
Проблема розкривається через два головних образи. Один із них — художник Холлуорд, який присвячує себе мистецтву, накладаючи життям заради служіння ідеалу мистецтва. Другий — Доріан Грей, який губить свою душу, прагнучи насолоди. Чи не криється тут знову черговий парадокс Вайльда? Здається, автор свідомо загострює увагу на однобічності прагнень героїв і вбачає в цьому їхню трагедію.
Безіл страждає, відчуваючи страшний розрив між ідеальним змістом, який
вкладав у своє творіння, і життям, яке розбиває усі його мрії, позбавивши мети.
Трагічна суперечність життя Доріана в тому, що він, бажаючи наповнити спою життя постійним відчуттям прекрасного, зробив його потворним і жахливим. Красень, що насолоджується молодістю, він мав усі умови бути щасливим. Він міг зробити щасливими близьких і дорогих йому людей. Проте, піддавшись «філософії» лорда Генрі, він повірив, що немає іншого шляху до щастя, ніж насолоди, Саме її він і намагається подовжити за будь-яку ціну, нехтуючи не тільки почуттями, а й життями інших людей. Так Грей не хоче зрозуміти щирість справжнього кохання Сибіли Вейн, відмежовуючись від почуття і страждання власним егоїстом, породженим хибними уявленнями про життя, мистецтво, насолоду.
Життя нормальної людини не може бути обмежене лише однією ідеєю та однією формою. А Доріан Грей жив лише відчуттям самого себе, своєї краси, поклоняючись їй, як кумиру. Він вважав, що саме так досягне насолоди у служінні красі. І на що він витратив усі свої духовні й фізичні сили? На досягнення навіяної «краси» зовнішності, з якою не бажав розлучатися, бо не бажав миритися зі старістю. Письменник помітив одвічне прагнення людей утекти від старості, зберегти красу. Проте Вайльд попереджає читача про жахливу прірву егоїзму, до якої легко потрапити, якщо забути про справжні цінності людського житя й естетичних моралей.
Живучи в Америці, видатний український письменник завжди душею був в Україні, разом з рідним народом мріяв про її світле майбутнє. Він завжди був у курсі подій, що відбувалися в Україні, слідкував за творчістю українських письменників. У його творчому доробку є кілька посвят, одна з яких — «Сучасникам». Максимові Рильському присвячує поет свій вірш, глибоко шануючи його за багату внутрішню культуру творчості, що несла в собі високохудожні образи й картини, за любов Рильського до українського слова, форма якого під його пером гармонійно зливалася зі змістом. На початку XX століття Максим Тадейович належав до «грона» неокласиків, що в той бурхливий час зберігали шанування літературних традицій, а не вдавалися, як більшість тогочасних поетів, до футуризму та інших формалістичних течій. Глибокою повагою до Рильського, поета і вченого, пронизані рядки поезії Маланюка, для якого він «далекий брат», «краси веселий кондот’єр», «еллін, схимник і Гоген», «алхімік мудрих слів». Маланюк розумів, у якому важкому становищі доводиться жити й творити українським радянським письменникам, адже «навколо — хащі й печеніги». Лагідно і сердечно звертається Маланюк до поета, низько схиляє перед ним свою горду голову. Ще один вірш посвяти «Сучасникам» присвячено Павлу Тичині, але слід сказати, що в ньому автор звертається і до інших своїх сучасників, що оспівували радянську «справжність». У 1917 році Павло Тичина став провісником «нового часу», весни, що мала прийти в Україну. Він закликав віддати революції свої палкі душї, адже сприймав її, як початок нового щасливого життя. Своєю поезією, сильною і щирою, він збудив національний дух українців, у І917—1919 роках Україна пережила воскресіння національної ідеї, зліт літератури. У Тичині вбачали нового месію після Великого Кобзаря в українській літературі, він став кумиром тогочасного юнацтва, зокрема Маланюка. Поезія Тичини була новим явищем в українській літературі, вона «на межі двох епох» звучала «сонячно-ярим оркестром», вона закликала боротися за незалежність і збудила мільйони. Про це нагадує Євген Маланюк кумирові своєї юності, що у добу тоталітаризму «віддав хвалу тиранам» і почав оспівувати радянську владу. Гіркий сарказм звучить у тих рядках, де йдеться про різницю ранньої поезії Тичини і поезії часу написання цієї посвяти: Раптом… брязнуло враз! …Від кларнета твого — Пофарбована дудка зосталась. …В окривавлений жовтень — Ясна обернулась Весна… Євген Маланюк не простив Тичині зради ідеї, до якої той закликав, і сміливо сказав правду про тих своїх сучасників, що зламалися під тиском радянської влади.
Извини не знаю..........................................