Найвідоміший серед кобзарів - Остап Микитович Вересай (1803-1890). Народився він у родині сліпого скрипаля-кріпака. Змалку хлопчика захопила краса музики. Особливе враження на нього справляла гра кобзарів, він завмирав, чуючи звуки цього інструмента.
У 4 роки Остап осліп. Відсутність зору загострила в нього інші органи чуття, зокрема слух, розвинула музичну пам"ять. Він легко запам"ятовував мелодії та слова великих епічних творів. Найкраща освіта для сліпого сина, вирішив батько, - це наука в кобзаря. Тому з 15-ти років Остапа віддають на навчання. Спочатку він переймав мистецтво виконання в кобзаря Ю. Андріяшівського, потім - С. Кошового та Н. Коляди.
Цінуючи талант Остапа Вересая, відомий український посвітитель і меценат Григорій Галаган викупив його з кріпатцтва, познайомив з багатьма видатними культурними діячами. У маєтку Галагана Вересай зустрівся з Л. Жемчужниковим, який першим привернув увагу сучасників до такого явища, як кобзарство.
У 1875 р. Остап побував у Санкт-Петербурзі. Там він узяв участь у кількох культурно-мистецьких заходах. Вражені кобзарським співом, царевичі подарували йому срібну табакерку з написом "Кобзарю Остапу Вересаю від великих князів Сергія та Павла Олександровичів березня 4-го 1875 р.
Можете написати, що коли Іван Сила поїхав додому, його жінку Мілку викрали і Сила подався на пошуки.
Кожен з моїх однолітків хотів би мати справжнього друга. Я думаю, що не помилюсь, якщо скажу, що саме такого, як Ігор з оповідання М. Чабанівського. Мені дуже сподобався цей хлопчик. Вже на початку оповідання Ігор рятує цуценя від жорстокого Тимка. Цей епізод говорить про його сміливість: «Ігореве серце не витримало. Блідий, із стисненими кулаками, він миттю перехопився через паркан і став перед хлопчиком.— Ти чого мучиш? — вигукнув він хрипким голосом. — Облиш!»Справжня дружба виявляється не тільки у розвагах, а у допомозі, турботі. Недарма Ігорю вдалося виховати із звичайного цуценяти вірного собаку. Хлопчик зробив цуцику затишну хатку, вивчив різним командам. А найголовніше — собача постійно відчувало турботу та любов. Тільки справжній друг міг так хвилюватись за Вірного, коли той захворів: «Коли одного разу Вірний захворів і перестав їсти, Ігор за обідом сидів журний і тихий». На екзамені, який влаштував тато Ігоря Вірному, хлопчик вболівав за собача, адже прив'язався до нього всім серцем. Тільки здатна на дружбу людина могла виховати такого чудового та вірного собаку. Навіть Тимко змінився, спостерігаючи за Ігорем: «Тимко вже не руйнував гнізд, він навіть шпаківню змайстрував...»<span>Кінець твору доводить, що тільки справжня дружба здатна на великі справи: «Шляхом летів Вірний. Здіймаючи легку хмарину куряви, він мчав уперед, до машини... яка везла найкращу в світі людину — Ігоря!»</span>