Глава конечно больше,но смотря какой эпизод.
Стихотворение "Железная дорога" Некрасова было написано в 1864 году и
опубликовано в журнале «Современник». К тому времени железная дорога
между Москвой и Петербургом была названа Николаевской, а П. А.
Клейнмихель, отличавшийся невероятной жестокостью по отношению к
подчиненным и компрометировавший власть, отстранен от должности
Александром II. Вместе с тем проблема, которую поднимает автор
произведения, в 60-е годы XIX века являлась весьма злободневной. В это
время развернулось строительство железных дорог в других уголках страны.
При этом условия работы и содержания задействованных на работах
крестьян мало чем отличались от описанных Некрасовым. Работая над
стихотворением, поэт изучил ряд публицистических документов, среди
которых статьи Н. Добролюбова и В. Слепцова о жестоком отношении
управляющих к подчиненным, опубликованные в 1860-61 годах, что расширяет
временные границы произведения. Фамилия же Клейнмихеля в большей мере
должна была отвлекать внимание цензуры от актуальности темы. Но даже это
не делало его менее обличающим, что позволяет понять детальный анализ.
«Железная дорога» Некрасова многими современниками воспринималась как
смелое обличение существовавших и при Александре II порядков.
Произведение состоит из 4 глав, объединенных образами повествователя
(лирического героя), генерала и его сына Ванюши, оказавшихся вместе в
вагоне поезда Москва -Петербург. Роль экспозиции играет эпиграф,
оформленный в виде диалога отца и сына. Именно ответ генерала на вопрос
сына о том, кто построил эту железную дорогу, заставил повествователя
вмешаться в их разговор. Возникший в результате спор и был положен в
основу стихотворения (ниже приводится план) «Железная дорога». Некрасов
адресует свое произведение таким же детям, как Ваня. По мысли поэта, они
непременно должны знать пусть и горькую, но все же правдивую историю
своей страны, так как за ними будущее России. Начало стихотворения
«Железная дорога» Некрасова проникнуто чувством восхищения и
умиротворения. Такой тон задает уже первая строчка: «Славная осень!» Для
автора картины природы, мелькающие за окном вагона, олицетворяют всю
родимую Русь (от самого названия, древнего и уже отошедшего в прошлое,
веет теплотой и любовью), такую неповторимую и дорогую сердцу. Здесь все
прекрасно и гармонично, даже попадающие в поле зрения «кочи», «моховые
болота и пни». Из общего плана выбивается лишь одно слово, которое
заставляет читателя насторожиться: «нет безобразья в природе…». Невольно
возникает вопрос: "Тогда где же оно есть?" - Далее Некрасов Николай
Алексеевич возвращает читателя к эпиграфу и просит «папашу» не в
«обаянии» (здесь – заблуждении) держать сына, а рассказать ему горькую
правду о создании дороги. В начале разговора повествователь отмечает тот
факт, что «труд этот … не по плечу одному», а значит и Клейнмихель не
мог сам вести строительство. Сильнее управляющего и даже русского
императора мог быть только один царь – Голод. Именно он во все времена
решал судьбы миллионов людей. Насколько прав в этом утверждении
повествователь, помогают понять следующие нарисованные автором картины и
их анализ. «Железная дорога» Некрасова продолжается рассказом о том,
насколько неисчислимы были беды и страдания народные во время
строительства дороги. Первый вывод, который делает автор, - эти чудесные
пути были построены на косточках русских. «Сколько их?!» - риторическое
восклицание-вопрос в данном случае говорит красноречивее всяких слов и
цифр. И вдруг дремлющему под стук колес Ване видится жуткая картина. Еще
недавно такой прекрасный пейзаж сменяется описанием бегущих вслед за
вагоном мертвецов - строителей дороги. Тишина и покой нарушаются звоном
лопат, скрежетом зубов, стоном, плачем и громкой песней об испытанных
страданиях. Многие вместо хлеба и денег обрели здесь могилу, так как
работы
Сехисмундо - син польського короля Басиліо , який напередодні народження сина отримав зловісна ознака : в світ прийде чудовисько в вигляді людини . Був заточений у вежу через претсказанія . Сехисмундо кожен день намагався побороти свого звіра. Але потрапивши в замок вона не спробував довести що він людина він став не упровляемим і робив те що хочеться йому . Коли батько намагається його напоумити , нагадати йому про людинолюбство :" Так як же мені тебе обійняти , Коли рукою торкнуся про руку ,Яка вміє вбивати ? " - Сехисмундо кидає у відповідь батькові докір у тому , що той закрив для нього свій будинок і сам виховав сина , як звіра. Альо пробувши всього дня його повернули назад у вежу і сказали що це був всього лиш сон. Жити сновидінь кожну годину ». Басиліо вирішує зробити своїм спадкоємцем московитського герцога Астольфо , проте народ повстає і знову звільняє з башти Сехисмундо , який очолює повсталих і відстоює незалежність батьківщини . Його обирають королем , він отримує необмежену владу. Але тепер Сехисмундо абсолютно байдужий до насолод і благ життя . він переміг власний егоїзм. Набути мудрість і гуманність йому допомогло переконання - «життя є сон». «Моїм вчителем був сон» , - каже він ураженим придворним , відмовляючись від влади. він не вбиває Оцу як сказано в прогнозі . Передбачення зірок не здійснюється : людська воля перемагає долю. Так він зміг перемогти звіра.<span>Кожен день людина бореться сам з собою намагається бути вище перемогти звіра який знаходиться десь глибоко в нутрі цієї людини. Кожен день люди питаються довести що вони не звірі нои не помічають того що є насправді. Руйнує те що її було подаровано преродой . Не помічає що сам схожий на звіра. Драма Кальдерона розповідає тільки про одне Що Людиною ти станеш тільки тоді коли переможеш звіра який всередині </span>
ДАНТЕ, Аліґ'ері (Dante, Alighieri — травень 1265, Флоренція — 14.09.1321, Равенна) — італійський поет, «останній поет Середніх віків і перший поет Нового часу".
Він народився у Флоренції, у вельможній рицарській сім'ї, що належала до партії ґвельфів. Флоренція була найбагатшим містом-комуною в Італії XIII—XIV ст., у ній виокремилися антагоністичні політичні партії: ґвельфи, прихильники папської влади, і гібеліни, прихильники германського імператора. Гібеліни зазнали поразки і їх вигнали з Флоренції на початку XIII ст., але політичний антагонізм зберігся: ґвельфи поділилися на Білих і Чорних. Данте належав до перших. Білі ґвельфи більше уваги приділяли потребам простого народу. Початкову освіту Данте здобув у Брунетто Латіні, відомого вченого і поета. Побутує версія, що Данте був певний час студентом університету в Болоньї чи Падуї, у будь-якому випадку він причастився волелюбного духу середньовічних університетів.
Поезія Данте свідчить про його незвичайну на ті часи ерудицію в царині середньовічної й античної літератур, він знав основи природничих наук і був ознайомлений зі сучасними йому єретичними вченнями. Данте брав активну участь у суспільному житті, у 1295 р. вступив у цех аптекарів, куди входили й лікарі, що давало йому, дворянинові, права вільного міщанина, а в 1300 р. отримав звання пріора, увійшовши до тих обранців (у Флоренції було 7 пріорів), хто визначав політику міста. Данте намагався примирити дві ворогуючі партії, консолідувати сили Білих і Чорних ґвельфів, у чому його підтримував старший товариш Ґвідо Кавальканті. Серед друзів Д. були поет Чіно да Пістойя, музикант Казелла і художник Джотто ді Бондоне. Данте одружився із Джеммі Донаті, рід якої належав до Чорних Гвельфів. У 1302 p., коли Чорні Ґвельфи перемогли і почали жорстоко переслідувати Білих, Данте засудили на вигнання з Флоренції з конфіскацією майна. Він поселився у Вероні, пізніше мандрував різними містами Італії, є версія, що він побував у Парижі. Уже відомий і шанований філософ та поет, Данте зупинявся у вельможних феодалів, але на цьому шляху його часто очікували приниження. Наведемо анекдот, характерний для життя Данте у вигнанні. Улюблений блазень герцога запитав Данте: «Чому ти, кого вважають найрозумнішою людиною в Італії, такий бідний, а я, найдурніший, — їм і п'ю зі срібла?» — «Тому, — відповів Данте, — що можновладці шукають собі друзів, рівних розумом, ось чому тобі легко було знайти покровителя». У 1316 р. Флоренція амністувала поета, йому дозволили повернутися з принизливою умовою — він повинен у смиренній сорочці проказати слова каяття на головній площі Флоренції та присипати голову попелом. Данте не прийняв умови і написав громадянам Флоренції гнівну і сувору відповідь.
Останні роки Данте (1315—1321) були відносно спокійними і щасливими. Він мешкав у Равенні в її правителя Ґвідо де Полента, одного з феодалів, котрі прагнули до «культурного панування». Сюди, в Равенну, до нього приїжджали двоє синів і дочка, тут його оточували шанувальники.
Данте похований у Равенні, прах його спочиває в розкішній, наче мавзолей, гробниці. Д. вражав сучасників своєю скорботною величчю. Його ерудиція, вольовий характер, поетичний геній і високе почуття гідності свідчили швидше про людину епохи Відродження, хоча він жив у період високого Середньовіччя і як поету йому судилося підсумувати всю літературу Середніх віків.