Пропоную дібрати такі цитати до образу Михайлика з твору "Гуси-лебеді летяті": Матір про свого сина: «Може, з нього й буде якийсь толк, якщо безтолоч он звідти вийде…».
Дід пророкує онуку: «Будеш іти межи люди і вибивати іскри…»
Працьовитість хлопця: «...Коли треба щось робити, охоче допомагаю дідусеві, пасу нашу вредюгу
коняку, рубаю дрова, залюбки гострю сапи, люблю з мамою щось садити або
розстеляти по весняній воді і зіллю полотно, без охоти, а все-таки
потроху цюкаю сапкою на городі і не вважаю себе ледащом».
Внутрішня сила: «Я ніколи не був скиглієм, терпляче зносив і батіг, і хлудину..»
Тяга до навчання: «Вчився я добре, вчився б, напевне, ще краще, аби мав у що взутися».
Степове безмежжя тече буйною зеленавістю хлібів, мерехтить нагрітим від сонця повітрям... Степовий океан манить і кличе. Хоч би показалась якась щогла серед зеленаво-голубих хвиль — звичайна тополя чи явір! Півдня ідемо, і тільки пшениці та ще соняшники, які ледь-ледь розплющують свої золоті очі крізь волохаті вії.
І раптом на обрії випливає оазис. Що це — марево чи примарна видимість дерев, що ген-ген синіють на видноколі?
Наближаємося, але марево не відпливає, а виступає ще зриміше: вже видно могутні крислаті дуби, кучеряві липи, кронисті яблуні і навіть одну білокору березу, що вибігла, ніби дівчина в білому, з гаптованими зеленим шовком рушниками.
Так от який він, хутір Надія, закладений давно-давно в степу людиною дивної і суворої долі, ратаєм і драматургом — Іваном Карповичем Тобілевичем — Карпенком-Карим.
В тіняві дерев дрімає стара батьківська хата, в ній народилися сини-соколи, корифеї українського театру: Іван, Панас і Микола, що стали відомими на увесь світ, — Іван Карпенко-Карий, Панас Саксаганський, Микола Садовський.
Дивне почуття огортає, коли ви ходите алеями цього парку, насадженого людиною одержимою, коли зблисне перед вами широкий став, викопаний письменником звичайною лопатою. Він знав не тільки перо, а й нелегку працю грабаря.
Серед широкого подвір'я звелися могутні кронисті дуби, мов могутня козацька сторожа в степу. Ось дуби Івана, Миколи, Панаса, Марка, Марії... Їх посадили багато літ тому славнозвісні актори під час перебування на хуторі: Іван Карпенко-Карий, Микола Садовський, Панас Саксаганський, Марко Кропивницький, Марія Заньковецька. Нині дуби сягають на півсотню метрів у небеса, широко розкинули гілля і ростуть, незважаючи на південні вітри і спеку.
Коли пройти алеєю трохи далі, можна побачити ще кілька дубів, які звуться "Чумаки", їх саджали гуртом почесні гості хутора, віддаючи шану українським чумакам, які їхали через ці степи за сотні верст у Крим по сіль.
Як добре, що мудрі корифеї українського театру здогадалися лишити по собі таку нетлінну пам'ять. Цим дубам рости вічно, і через триста, п'ятсот літ шуміти їм під оцим небом, серед сонячного степового океану.
Неподалік від старої батьківської хати звівся великий світлий будинок. Це — меморіальний музей, збудований за ініціативою уряду Радянської України. У просторих залах зібрано особисті речі братів Тобілевичів, цікаві документи, експонати, які красномовно розповідають про історію українського театру.
Шумлять на вітрах гіллясті крони дубів. Дрімає в затінку старовинна проста українська хата, в якій були написані великі твори — "Хазяїн", "Сто тисяч", "Мартин Боруля". Дзюркотить з-під коріння джерельна вода. Припадімо ж і ми до чистої води, напиймося з цієї цілющої криниці.
(За І. Цюпою).
План опису .
1.Оазис серед степу.
2.Стара батьківська хата в парку.
3.Став, викопаний письменником.
4.Могутні дуби.
5."Чумаки".
6.Меморіальний музей.
Зразок переказу.
Хутір Надія
Степове безмежжя тече буйною зеленавістю хлібів, мерехтить під сонцем. Степовий океан манить і кличе. Хоч би звичайна тополя чи явір появились серед зелено-голубих хвиль. Півдня ідемо, і тільки пшениці та ще соняшники, які ледь-ледь розплющують свої золоті очі крізь волохаті вії.
Раптом на обрії — оазис. Може, це марево?
Наближаємось, але марево не зникає. Навпаки, ще краще видно могутні дуби, кучеряві липи, яблуні і навіть березу, що вибігла, ніби дівчина з рушниками.
Це — хутір Надія, закладений відомим драматургом Іваном Карповичем Тобілевичем (Карпенком-Карим).
У тіні дерев мріє батьківська хата, де народилися сини, корифеї українського театру: Іван Карпенко-Карий, Панас Саксаганський, Микола Садовський.
Алеї парку, широкий став переконують, що письменник знав не тільки перо, але й працю грабаря.
Серед широкого подвір'я звелися дуби, посаджені славнозвісними акторами, які перебували на хуторі. Дуби сягають півсотні метрів у небеса.
Трохи далі можна побачити ще кілька дубів, які звуться "Чумаки", їх саджали почесні гості, віддаючи шану українським чумакам. Рости цим дубам вічно.
Неподалік хати — великий світлий будинок. Це — меморіальний музей, в якому зібрано особисті речі братів Тобілевичів і цікаві документи.
Дрімає у затінку старовинна українська хата, в якій писались великі твори. Дзюркотить джерельна вода. Припадімо і ми до неї, напиймося з цієї цілющої криниці.
Цвіт папороті — квітка щастя<span>За високими скелями, густими лісами видно маленьке село. На березі річки — невеличкий дерев’яний будиночок. Якщо підійти ближче і заглянути у віконечко, відразу можна зрозуміти, що тут живе лісник. У хаті порається неперевершеної краси дівчина, яку звати Папороть.
</span>
Батько Іван-Купайло кликав доньку "Квіткою”.
Щасливо жила донька з батьком. Та щастя тривало недовго. Привів Іван-Купайло матір для своєї донечки, а для себе дружину. Здавалося, життя буде ще кращим. Та ні!
Одного разу в ясну ніч, коли лісник пішов на полювання, Папороть-квітка побачила, як приведена батьком жінка опівночі варить зілля та промовляє дивні слова. А коли місяць став уповні, то мачуха перетворилася на чаклунку. Вона помітила Папороть. З переляку дівчина побігла світ за очі, земля тікала їй з-під ніг. Знесилена красуня упала додолу і знепритомніла. В той час зла чаклунка наклала на дівчину свої чари: "Будь кущем — високим трав’яним! Сліди, які лишилися за тобою, нехай проростуть таким самим кущем. Не знайде тебе батько і люд вже не побачить. Твою красу знищено. Лише один цвіт тебе врятує. А цвіт твій з’являтиметься раз на рік, опівночі. Цієї ночі з’являтимуться різні жахи.
Ха-ха-ха — гукає чаклунка.
— Ніхто тебе тут не знайде! А якщо знайде, то щасливий буде.
— А ти навіки служити будеш людям… ”.
Перетворилася зла чаклунка на птаха й полетіла. А на світанку знову стала жінкою. Зайшла до хати і лягла спати.
Прийшов Іван з полювання. Приніс звірину, рибу, сів відпочити. Побачив книгу, в якій були описані різні закляття. Про доньку свою прочитав він, від страху впав, ледь не зомлів. Набрався сили, піднявся, поклав ту книжку там, де була, про те, що читав, не зізнався своїй дружині, щоб і його зі світу не звела.
З того дня не міг спати, ходив шукати доньки слід. Та марно все! Став слідкувати за дружиною Іван Купайло. Через рік, у місячну ніч, коли годинник вибив дванадцять, побачив лісник дружину свою. А та — у чому мати народила — на зіллі стала чаклувати. Раптом вона перетворилася на птаха, засвітилися темні очі, піднялась догори і полетіла в темний ліс.
Лісник з переляку аж зблід, сльози залили йому очі, холодний піт чоло зросив. Довго не цумав, швидко пішов, забрав вбрання чаклунки, кинув до ватри і книгу спалив: "Нехай горить закляття!”. Коли все згоріло, сховався швидко за кущі, став птаха злого чекати. Жахливий холод охопив його, вітри звіялись, дерева гнуть додолу.
В людську подобу перетворилася вона, оглянутись не встигла, як у саме серце, стріла її забилась. Так зла чаклунка пішла з життя. Кров її рікою пропилась і зникла під землею. Взяв мертве тіло чаклунки Іван і заховав у викопану могилу. "Добро за добро, а за зло кращої кари для тебе не придумав”.
Минали роки, старий лісник все шукав свою дочку-красуню. Напередодні свята «Купання сонця» він, знесилений, вийшов до громади і звернувся до неї хриплим голосом: "Відшукайте кущ квітучий той — зніміть закляття з нього”. Це були останні слова Івана Купайла.
<span>З того часу на це свято місцеві жителі щороку ідуть шукати цвіт папороті, а день цей називають на честь лісника Купальським.</span>
<span>зоображення краси природи,возвеличення краси дрібних речей,заклик любові до природи та допомоги птахам</span>