Коли в людини закінчується дитинство? де грань за якою бентежне отротство, палка юність з її випробуваннями, мріями, першим коханням і першою невдачею, що загартовує. А може такого чіткого кордону не існує. Не дарма ж в юнаків так багато дитинного, та все ж невмолимо надходить той день, коли сбоку дивлячись, можна твердо сказати: у цього хлопця вже дитинство позаду, хоч у попереду ще буде чимало дитячого і воно буде пробиватиметься скрізь зріючу оболонку дорослості. Була весна, після урока усім класом ми пішли до лісу, на той час хлопці захоплювалися городками, на сонячній галявині ставлять першу фігуру, густу загорожу, б"є Сашко, він стоїть біля свого городка, стрункий і міцний, подорослішав, виріс, голубі очі світяться розумною усмішкою. Витягнувши уперед палицю, зосередившись, довго цілиться і щосили кидає. Сашко хмуриться: ну й намазав. Згодом Як і Сашко відокремилися і гайнули у глиб лісу. Навколо щебетали пташки, витьохкували солов"ї. Яків трохи відстав, спостерігаючи за Сашком, який має зараз полізти на сосну. Ні, Сашко проминув усі свої сосни, на які він грався у минулі весни щороку. Іде далі, стрімкий, замислений, збентежений чимось. В голубих очах іскрометний зблиск, несподівано говорить: Кожний раз зустрічаю весну з відчуттям ніби в світі відбувається щось нове, незвичайне. Чую пробудження життя, бачу нові барви природи, нове сонце, нових окрилених людей і тоді хочется перевернути світ, створити якесь небачене диво. Яків стоїть вражений і схвильований, слухає кожне Сашкове слово, яке у майбутньому закарбується на все життя. А слова добірні, думки свіжі, висловлені чітко, по-дорослому. І Яків збагнув, ось тільки-но Сашко перейшов рубікон, назавжди залишивши коло дитинства