Здесь нет правильного варианта, но
1.<em> В</em>
Но В не то, что здесь, а то что в книге.
Мелашка<span>, порівняно з іншими персонажами, має чи не найбільше позитивних рис. Упродовж усього твору автор співчуває героїні, змальовує її привабливими, теплими барвами. На відміну від Мотрі, Мелашка походить з убогої сім'ї, для неї навіть звичайна простора хата Кайдашів здалася раєм. У поведінці і в мові Мелашки підкреслюється привітність і лагідність. Письменник змалював Мелашку з поетичною душею і ласкавим серцем. Часом вона в свою мову несамохіть вкидала слова пісень». </span>
<span>Умови, у яких виростала Мелашка, значно гірші, ніж ті, і яких жили Кайдаші. Для показу бідності Балашів Нечуй-Левицький надає влучні деталі: похилена стара хата, купа дітей, біля яких треться обстрижена од голови до самого хвоста кішка, хліб «чорний як земля, глевкий та несмачний». Тяжке життя випало на долю Мелашки і в свекрухи, яка поводиться з нею, мов з наймичкою, а «словами б'є гірше, ніж кулаками». Свекруха не пускала її навіть у неділю на побачення з батьками, Мелашка відчувала себе в неї невільницею. </span>
<span>Спокійна вдачею, Мелашка змовчувала на образи свекрухи іМотрі; «Вхатігризла свекруха, в сінях та надворі стерегла її Мотря». </span>
<span>Потрапивши до Києва, Мелашка вирішує залишитися там, щоб пожити на волі, хоча тяжко переживає розлуку з чоловіком. Ця невдала втеча кінчається тим, що Мелашка повертається в сім'ю сварливої Кайдашихи і починає навчатись у неї грубого поводження з людьми. </span>
<span>Проте навіть в умовах родинної колотнечі, Мелашка стриманіша за Мотрю. Поступово Мелашка переймає звички, лайливу мову, грубість, що існували в сім'ї Кайдашів. Наприклад, коли Мотря за бідне походження називає її дітей старцями, Мелашка відповідає: «Брешеш, брешеш, як стара собака. Та й брехати добре не вмієш. У тебе до того розуму та хисту нема...» </span>
На мою думку гроші в нашому житті ,мають дуже велике значення. Адже гроші мають великий вплив на людську особистість. Якби навіть Калитка придбав землю у Смоквинова,то все одно не зупинився на цьому. Для Калитки більше всього була головна земля, гроші,а не сім`я.
Тому що людину "тягне" туди де вона народилася і де провела своє дитинство. Якщо людина перебуває у іншій країні вона буде дуже сумувати за бітьківщиною, адже свою батьківщину не можливо просто забути. І не дарма говорять скрізь добре, а вдома найкраще.
У книзі Юрія Винничука “Місце для дракона” все перевертається з ніг на голову: дракон зовсім не лютий і кровожерливий хижак, що поїдає пишних молодиць, а добрий травоїдний мрійник та романтик. Тішиться метеликам, пише вірші та читає Біблію. Біля його печери замість людських останків милують око доглянуті клумбочки мальв, а своє полум’яне дихання він спрямовує тільки вгору – щоб не нищити природу. А найцікавіше, що дракон, він же Грицько, пише вірші. Лише одна річ залишається незмінною: у світі й досі діють “драконячі закони”. Традиції, мислить володар, у князівстві якого миролюбно живе дракон Грицько, зобов’язують будь-що вбити дракона. Тож князівські посланці скликають лицарів із усіх усюд, проте, зібравшись докупи, відважні лицарі… роз’їхались, адже “лютий хижак” й гадки не мав з кимось боротися, щоб бува не завдати нікому шкоди. Ось така каламбурна зав’язка Винничукової повісті-казки. Далі, як за сценарієм, розпочинається підступна гра на людських, тобто на драконячих, емоціях: князь усе частіше навідується до свого буцімто друга дракона й розповідає про свої клопоти через нього. М’якосердий Грицько, він же “кровожерливий” дракон, погоджується битися з лицарями, щоб догодити князеві. “Життя володаря не варте й одного рядка поета”, – розпачливо промовляє Грицькові його наставник і вчитель, самотній старий пустельник. – “Навіщо виховував у ньому розуміння краси й добра? Навіщо зробив з нього поета? Поети так тяжко помирають, і нема їм на цьому світі місця, бо вони нетутешні”. Продовжуючи демонструвати весь парадокс того, що відбувається, автор укладає в уста дракона не менш парадоксальну прощальну молитву до Господа. Але чи принесло вбивство дракона спокій та мир у князівство? Ні, воно лише пробудило лихі інстинкти. “Що станеться, коли народові буде замало смерті змія, бо зло ним не вичерпалось? Що буде, коли він кинеться шукати й інші джерела зла? Одного дракона на всю державу замало. Де взяти ще стільки драконів, аби кожен мав кого розп’ясти? Де взяти стільки юд, аби мали на кого перекласти провину? Коли народ не має кого проклинати – сили його підупадають. Боже! Пошли нам драконів!” – роздумує автор. Доповнює ці апокаліпсистичні роздуми фастасмагорія про тоталітарне місто щурів “Ласкаво просимо в Щуроград”. Автор говорить вустами головного персонажа: “Ми народ ліриків, а не воїнів. І вже тому приречені на загибель. Народ, що не породив жодного диктатора, не може називатися нацією. Це лише юрба, об’єднана мовою, вишиванками й піснями про безсмертя. Зважте – співають про безсмертя, перебуваючи на порозі смерті!” На таких дещо моторошних думках хочемо завершити нашу оповідь. Усе інше нехай підкаже серце та прочитання пророчого “Місця для дракона” – другої книги із серії “Твори” Юрія Винничука.