Тим що тут розповідь про те, як волелюбний народ Руської землі боронив свою батьківщину від монголо-татарської навали.
Тим що в цій повісті була возвеличення мужності, патріотизму, винахідливості, рішучості, вміння долати перешкоди, боротися з труднощами; засудження підступності, зради, жадності, жаги до збагачення за рахунок інших.
Упродовж усього життя А. Малишко натхненно працював як пісняр. Музику до його поетичних творів писали такі відомі композитори, як П. Козицький, М. Вериківський, Д. Майборода, А. Штогаренко, С, Козак, О. Білаш. Чимало творів ще за його життя стали народними піснями: "Ми підем, де трави похилі", "Рідна мати моя", "Білі каштани", "Стежина", "Пісня про рушник" та інші. Улюбленою у народі стала пісня "Цвітуть осінні, тихі небеса", (музика О. Білаша).
Пісенність - одна з найголовніших прикмет усієї поезії А. Малишка. Його поетичне мислення завжди було взаємозв'язане з елементами народно-пісенної поетики. Це й забезпечило активну співпрацю композиторів з поетом та широку популярність пісень на тексти А. Малишка.
Кращим твором пісенної спадщини поета с пісня "Ранки солов'їні". Ліричний герой пісні згадує ніжне кохання, яке впродовж життя тривожить душу і не забувається. Закохані розійшлися в житті, але в серці живе надія на зустріч. Надзвичайно мелодійним у пісні є приспів. Побудований па паралелізмі, він викликає чимало асоціацій. Київ із квітучими каштанами й неспокійною дніпровською хвилею - це сама молодість.
Душу і серце ліричного героя пісні "Ми підем, де трави похилі" тривожать карі очі коханої, яку він зустрів в "краю придніпровськім". До коханої ліричний герой звертається найніжнішимн словами, порівнює її із "золотою веселкою", яку обов'язково називає "моя".
До кінофільму "Літа молодії" була написана "Пісня про рушник" (1959), яка давно вже стала народною. У цій пісні материнська любов помножена поетом на всі найніжніші почуття українських матерів, які "ночей не доспали", вчили своїх синів любити отчий край, тому не раз водили їх у "поля край села" (до речі, факт біографічний). Випроводжаючи сина "на зорі" у "дорогу далеку", "на щастя, на долю", за традицією, мати дає йому найцінніший подарунок - "рушник вишива-ний". Побажання матері синові передано дуже тонко, це побажання добра в невідомім краю:
Ліричний образ матері створює поет за допомогою епітетів. Усмішка у матері - незрадлива, ласкава. Її очі - засмучені, хороші, блакитні. Любов материнська- вірна.
Буквально за 8 днів до смерті А. Малишко написав свою лебедину пісню - "Чому, сказати, й сам не знаю...", - яка живе в народі під назвою "Стежина". Музику до неї створив Пл. Майборода. Образ стежини, виведений у вірші А. Малишка, наштовхує читача на роздуми про свою власну життєву дорогу. Як пройшов її? Чи не доводилося ходити манівцями, зійшовши із власної стежини, що починається "біля воріт" рідного дому? Людське життя - ланцюг подій, що заставляє рухатися, йти вперед. Тому стежині "нема кінця", як "й повороту теж нема".
<span>У пісенній спадщині А. Малишка є кілька "Колискових", а також поетичні обробки народних пісень. Він написав лібрето до опери "Молода гвардія". У своїй книзі "Думки про поезію" він писав: "Для пісні в нас всюди почесне місце, бо вона посестра життя, порадник, і вірний друг, і суворий суддя. Людина хоче з нею журитися і радуватися, мислити і працювати".</span>
Робинзон Крузо<span> — моряк, оказавшийся в результате кораблекрушения на необитаемом острове в Вест-Индии недалеко от острова Тринидад и сумевший прожить на нем двадцать восемь лет, сначала в полном одиночестве, а затем с дикарем Пятницей, освоить этот остров и завести на нем хозяйство, в котором было все необходимое для жизни.</span>
<span>Рассказывая историю своего пребывания на острове, Р. подробнейшим образом повествует о том, как обустроился его быт: какие вещи и главные инструменты ему удалось спасти с разбившегося корабля, как он поставил себе палатку из парусины и как обнес частоколом свое жилище; как он охотился на диких коз и как впоследствии решил приручить, построил для них загон, научился их доить и делать масло и сыр; как были обнаружены несколько зерен ячменя и риса и какого труда стоило вскопать поле при помощи деревянной лопаты и засеять его этими зернами, как пришлось защищать свой урожай от коз и птиц, как погиб один посев из-за наступления засухи и как он стал наблюдать за сменой сухих и дождливых сезонов, чтобы сеять в нужное время; как учился делать глиняную посуду и обжигать ее; как мастерил себе одежду из козьих шкур, как сушил и запасал дикий виноград, как поймал попугая, приручил его и научил произносить свое имя и т. д. Благодаря необычности обстановки все эти прозаические бытовые действия приобретают интерес увлекательных приключений и даже своего рода поэтичность. Стремясь обеспечить себя всем необходимым для жизни, Р. трудится не покладая рук, и за работой постепенно развеивается то отчаяние, которое охватило его после кораблекрушения. Увидев, что он сможет на острове выжить, он успокаивается, начинает размышлять о своей прежней жизни, находит во многих поворотах своей судьбы перст провидения и обращается к чтению Библии, которую он спас с корабля. Теперь он считает, что его «заточение» на острове — это божественная кара за все его многочисленные грехи, главный из которых его неповиновение воле родителей, не отпускавших его в плавание, и бегство из родного дома; в то же время он проникается глубокой благодарностью к божественному провидению, которое спасло его от гибели и посылало ему средства к поддержанию жизни. При этом его верования отличаются конкретностью и деловитостью, свойственной его сословию. Оказавшись на острове, он размышляет о своем положении, делит лист бумаги пополам и расписывает его плюсы и минусы по двум графам: «добро» и «зло», сильно напоминающим графы «приход» и «расход» в купеческом гроссбухе. В своем мировосприятии Р. оказывается типичным представителем «среднего сословия» и обнаруживает все его достоинства и недостатки.</span>
Як багато різних смислів, значень, емоцій може вміщати одне-єдине слово! Який невичерпної, незбагненною силою воно має! Але тільки від нас залежить, у яке русло направити цю силу. Адже словом можна завдати непоправної шкоди, образу, викликати роздратування і злість або принести величезну користь, подарувати радість і гарний настрій.
Кожен день ми спілкуємося з багатьма людьми. Але чи завжди ми замислюємося над тим, що саме ми говоримо, які слова вимовляємо, що полягає в наших словах для іншої людини? Звичайно ж, не завжди. Всі ми схильні до сильному впливу настрої, самопочуття, тих чи інших життєвих ситуацій і обставин. І буває, що, розмовляючи з іншими людьми і відповідаючи на їх запитання, звернення, ми кидаємо їм у відповідь перші прийшли на думку слова. А адже слово, якщо воно сказано, вже не повернеш назад.Як часто буває, що, зовсім того не бажаючи, ми кривдимо близьких і дорогих нам людей. І всього лише тому, що зопалу сказали якесь грубе, неприємне, образливе слово. Кілька слів – і розривається дружба, виникає нерозуміння, недовіру, образа. «Та хіба я хотів його образити?! – Дивуємося ми після. – Я не це мав на увазі! »Але час минув, слова сказані, і часто буває вже багато чого не виправити. «Я не так висловився», тобто сказав не те слово – а у співрозмовника без будь-якої, здавалося б, на те причини надовго зіпсувався настрій. Ми образили людину, вселили в його душу смуток, злість, негативні емоції. А чи варто було?Наскільки приємно буває зустріти людину, яка завжди налаштований позитивно, від якого завжди чуєш приємні, добрі слова, як би не було сумно в нього на душі, як би не хотілося йому в цей момент побути на самоті, уникнути спілкування. Але ж всі ми живемо в суспільстві і повинні вміти жити і говорити красиво. Наприклад, ми прийшли в гості до друга, а у нього в цей момент якісь неприємності, він погано себе почуває або у нього просто поганий настрій. Ми можемо, звичайно, засмутитися самі, розвернутися і піти, залишивши одного наодинці зі своїми проблемами. Але можемо – і повинні – вчинити по-іншому.Ми можемо розділити з другом його турботи, сказати кілька приємних, підбадьорливих слів, спокійно обговорити ситуацію, що склалася. У більшості випадків вже цим ми дуже допоможемо людині. Добрими словами можна порадувати, прогнати поганий настрій, розвіяти сумнів і невпевненість. А радість, подарована іншому, подвійно повертається до нас самих. І ось вже більше веселих, привітних, щасливих людей! До тих, хто частіше говорить приємні, хороші, добрі слова, завжди тягнуться оточуючі. У привітних людей набагато більше друзів – справжніх, готових у будь-який момент прийти на допомогу, сказати гарне слово у відповідь, підтримати друга і розвіяти поганий настрій. Таким людям живеться набагато легше, радісніше, цікавіше.Ми часто говоримо один одному: «Усього доброго», «Удачі», «Бажаю добра і щастя». І це не просте прояв ввічливості, в цих словах ми висловлюємо свою людську суть, вміння з розумінням і по-доброму ставитися до оточуючих. Велика добра сила міститься в таких словах, як «добридень», «добрий день». Вимовляючи їх, ми від усього серця бажаємо людям здоров’я і добра. А значить, чим частіше ми їх вимовляємо, тим більше радості й доброти з’являється навколо. Добрі побажання живуть в душі того, хто вміє віддавати сили своєї душі іншим людям. Ми говоримо: «Дякую», «Дякую». Дякувати – значить робити добро, дарувати благо. І справа навіть не в тому, щоб уміти вимовляти ці слова в потрібний момент, а в тому, щоб рухами самої душі відповідати на добро, яке зробили тобі інші люди.Мені часто здається, що з допомогою добрих, ввічливих, щирих слів можна було б уникнути багатьох неприємних ситуацій в житті, запобігти драми і трагедії, зробити життя світлішим, приємніше, гарніше і щасливіше, якщо б усі люди на землі перед тим, як сказати яке щось різке слово буквально на кілька секунд задумалися – а виправдана ця різкість, чи не заподіє грубість незаслужену образу людині? Якщо б кожен з нас іноді ставив на шальки терезів хвилинне задоволення від різкості, глузування, цинічних висловлювань і ті наслідки, які може викликати така поведінка, то негативний вплив, який надасть необдумана фраза на подальші відносини з людьми, на внутрішній стан – і співрозмовника і своє власне, то дуже багато неприємних і грубі слова ніколи б не були сказані. Тому говоріть, люди, говорите самі добрі слова
Відповідь:Захар Беркут — тухольський старійшина, знахар. Все життя віддав служінню громаді. Замолоду три роки вчився лікарської справи у монаха Акинтія та подорожував по Русі. Йому притаманна народна мудрість, висока моральність, велич, сила. Він справжній патріот свого краю, людина мудра, розважлива, з великим життєвим досвідом, для якої громадські інтереси над усе. Його люблять і шанують люди, та й доля до нього прихильна.
Пояснення: