Создание типичных характеров, в которых воплощаются родовые черты среды эпохи.
Установка на объективность, достоверность изображения действительности.
Эмоциональная насыщенность.
Выявление неприглядных сторон Российской жизни.
Гуманизм
Метафоры:
«Льётся дней моих невидимых поток»
«Рабство тощее влачится по браздам неумолимого владельца»
Жили давно давно лисиця та журавель. Журавель завжди був гостинний, а лисиця дуже жадібной і нікого не запрошувала до себе. Одного разужуравель запросив до себе лисицю. "Добрий день журавлику"- сказала лисиця "Що будемо їсти?". Журавель поставив на стіл мед оливки вино. Вони все випили та з'їли, Але лисиця хотіла ще. Журавель приніс ще оливок меду та вина, і це випили. І так було 5 разів. Потім журавель не витримав и вигнав лисицю з дому.
Свою літературну діяльність він розпочав як автор поем і балад, які зробили його одним із найбільш популярних і улюблених поетів Великобританії. Проте в історію літератури він увійшов насамперед як творець жанру історичного роману. Уперше в світовій літературі Вальтер Скотт створив роман про минуле з погляду сучасності, оцінюючи та досліджуючи минуле на основі досвіду і знань, набутих людством. Саме таким є роман "Айвенго", який відкриває цілий цикл романів з історії Англії на різних етапах. Він розповідає про часи володарювання короля Річарда Левове Серце, про ті далекі й буремні роки, коли Англія ще тільки почала формуватися як держава, зображує національний розбрат, інтриги, що панували у тодішній Англії, політичні міжусобиці, тяжке становище низів. Звичайно, роман пронизує сюжетна лінія кохання та сімейних негараздів. Проте за приватною сімейною ситуацією проступає зіткнення не тільки особистих, а й політичних інтересів, різних суспільних позицій.
Серед цього розбрату, сварок, непорозуміння, жорстокості, безладдя й інтриг яскравим променем висвітлюється образ головного героя роману — Вілфреда Айвенго.
Він належить до шанованого старовинного роду саксів. Батько його — Седрик — справжній патріот, щира, смілива й чесна людина. Незважаючи на те що Айвенго ще дуже молодий, ніхто з його однолітків не зумів перевершити його у мистецтві володіння зброєю. Він бере участь у всіх лицарських турнірах, відстоюючи честь і справедливість. Айвенго усім серцем покохав леді Ровену — вихованку свого батька, але той мав намір одружити її з Ательстаном Конінсбурзьким, недалеким, тупим нащадком королівського роду, бо хотів поставити його на чолі визвольного руху саксів. Ательстан викликає у багатьох людей недовіру, тому й вирішує Седрик одружити його з останньою представницею роду короля Альфреда — леді Ровеною. Але леді Ровена покохала Айвенго, який відповідав їй взаємністю. І тоді розгніваний Седрик позбавив свого сина Айвенго спадщини й вигнав його з дому. Вілфред стає лицарем, вірно служить королю Річарду, захищає честь короля і його хоробрих воїнів, коли після хрестового походу таємно з'являється у рідному домі в одязі паломника. Від імені Айвенго він приймає виклик від гордовитого, пихатого храмовника Бріана де Буагельберга. Людина виключно чесна й порядна, Айвенго попереджає про небезпеку єврея Ісаака, з яким хотів розправитись. Бріан де Буагельберг і допомагає йому вийти із замку й дістатися до безпечного місця. Дякуючи Айвенго за порятунок, Ісаак дає йому адресу свого друга, який може забезпечити лицаря конем, спорядженням, щоб той мав змогу взяти участь у лицарському турнірі при Ашбі. Цей турнір збирав усіх найкращих англійських лицарів. Проводився він у присутності принца Джона.
<span>Лицарі, які влаштовували цей турнір, здобували одну перемогу за одною. Але раптом з'являється новий боєць із девізом "Позбавлений спадку", який безстрашно викликає на смертний бій самого храмовника та перемагає його, поклавши вінець до ніг красуні Ровени, обраної ним королеви. Коли з Айвенго зняли шолом, Ровена, тамуючи крик, який вирвався з її грудей, наділа на голову Айвенго розкішний вінок, призначений в нагороду переможцеві, і сказала: "Дарую тобі цей вінець, лицарю, як нагороду, призначену мужньому переможцеві. І ніколи вінець лицарства не був покладений на більш гідне чоло". </span>
Духовный мир Алеши Пешкова населяли родственники и чужие люди, с которыми его столкнула тяжелая судьба. В формировании его сознания участвовали две силы, которые, казалось, были далеко не равны. Это силы зла и добра. В этих условиях возможность выбора в огромной мере зависела от ума Алексея, его характера, прирожденного умения наблюдать и воспринимать факты, явления жизни.
Прекрасной особенностью Алеши было восприятие доброго и красивого и отталкивание от злого и дрянного, отравлявшего атмосферу в доме Каши-риных и вне его. В этом смысле особенно харак-. терно противопоставление бабушки Акулины Ивановны и деда Каширина в сознании мальчика. Горький сохранил благодарную память о бабушке. Она воспитала в нем редкий дар — умение уважать и любить человека.
Если в первых частях трилогии Горький показывал характер героя главным образом в сопротивлении уродствам жизни, то в III части — “Мои университеты” — дальнейшее развитие характера раскрывается в процессе духовного и .идейного формирования. Характер Алеши Пешкова складывался не только в сопротивлениях окружающей среде; сопротивление это было связано и с переоценкой ценностей, почерпнутых из книг и рассказов людей, имевших на него влияние. При этом он хотел и стремился самостоятельно осмыслить сложные явления и факты жизни. Действительность, которую “осваивал” юноша Пешков, раскрывалась перед ним в противоречиях, и нередко враждебных. Но она же и хранила в себе истину, а до этой истины он добирался, составляя мнения о разных “учителях жизни”. И изображение героя в этих трудных идейных исканиях Горький как раз и связывает с судьбой народной, в то же время отодвигает на второй план собственное “я”. Идейный нерв автобиографических повестей — стремление писателя шаг за шагом показать крепнущее сознание ребенка, а позднее Алеши Пешкова, его человеческое самоутверждение в противоборстве с окружающей средой.