-НАСТЮ ДАВАЙ СХОДИМО СЬОГОДНІ ДО ПАРКУ
-ДАВАЙ ТІЛЬКИ Я ЗБІГАЮ ЗА ГОРІШКАМИ ЩОБ ПОГОДУВАТИ БІЛОЧОК
- А Я ВІЗЬМУ ХЛІБА ЩОБ ПОГОДУВАТИ ПТАШОК
-ВІКА ЗНАЄШ Я ПРОЧИТАЛА ДУЖЕ ЦІКАВУ КНИЖКУ ДАТИ ПОЧИТАТИ
-ДАВАЙ А Я ДАМ ТОБІ СВОЮ КНИЖКУ ПРО ТВАРИН СВІТУ
- ДОБРЕ ТОДІ ДО ЗАВТРА
- ДО ЗАВТРА
Я обожнюю осінь. У цю чарівну пору, уся природа одягається у золоте, коштовне вбрання. Осінь, мов велична панна, ходить по вулицях й кожен її крок, кожен рух - то таємниця, огорнена у яскраві фарби. Також її можно порівняти з довгожданним гостем. Вона приходить на поріг і тихесенько стукає у двері кожної домівки. З собою осінь приносить цілу купу подарунків. Це оксамитове листя дерев, доспілі рум'яні яблука, горіхи, і ще багато чого іншого. Ми маємо цінувати ці дари. Бо у кожній порі є щось прекрасне, щось чаруюче й незвідане. Тож не бійтеся відкривати свої двері осені й вона щедро обдарує вас!
Ответ:
люди схильні робити різні вчинки - добрі і погані. мабуть це залежить від внутрішнього стану їхньої душі, виховання. в світі багато жорстокості і несправедливості. я бачив її на власні очі: ображені малюки, покинуті старенькі, скалічені
моя бабуся часто є знедоленим і нужденним, пригощає нехитрими стравами, пропонує посильну роботу. разом вони обрізають гілки в саду, виноградну лозу, садять картоплю. вона ніколи нікому не відказує, щиро дякує за .за це люди їй теж дуже вдячні. бабуся завжди подає руку , її вчинки мене надихають.
Вісімдесят п'ять цілих сім десятих додати дванадцять цілих чотири десятих дорівнює дев'яносто вісім цілих одна десятих;
Вісімсот дванадцять п'ять відняти чотириста пам'ять дорівнює чотириста дванадцять;
Сто двадцять шість цілих сім десятих відняти шістнадцять цілих дев'ядь десятих дорівнює сто дев'ядь цілих вісім десятих;
Сорок відняти дванадцять шість дорівнює чотирнадцять;
Три п'ятих додати одну третю дорівнює чотири вісьмим;
Шістдесят вісім додати п'ятнадцять дорівнює вісімдесят три.
Сім’я Голованчиків любила обідати на свіжому повітрі, у дворі, за одним столом. Двір у них був розкішний: увесь заріс кропивою, лопухом, високим, більшим за коноплі, чорнобилем, курячою сліпотою, веселим колючим татарником. Цілий ліс стояв у дворі, а посеред того глухого лісу батько викошував на літо маленьку латку-галявинку, щоб збирати було куди дітей, та діти й так розлазилися, губилися в лопухах та під темною й дурноп’янкою бугилою, і догукатися малих бісенят часто не можна було до самої ночі.
На викошеній галявинці стояв у них стіл на одній нозі, на вербовому стовпчику, який прогнив біля землі і хитався. Це був і не стіл, а збита з дошок стільниця. На ній весело товклися вдень горобці, залишаючи за собою біленькі квіточки посліду. Лавки навкруг столу давно попадали, і, щоб на них сидіти, кожного разу діти-голованчики підмощували під них цеглу.
От сімейка всілася обідати. Половину місця за столом займала мати. Звали матір Оляна, Оляна Омелянівна, і була вона біла, пухка, уся розпливалася од пишного тіла. Світилася вона за столом, як тепла, обкупана сонцем хмара над лугом, хмара-паляниця, хмара-лебідка. А як світились її руки з ямочками, а її рум’янці на всю щоку!
Батько Голованчиків, просто Голованчик, сидів проти неї, немов сухий пеньок на дорозі. Він був дрібнуватий від роду, сухоплечий, нервовий, увесь порослий якоюсь наїжаченою темно-рудою щетиною.
<span>Коли вони вдвох, Оляна і Голованчик, виходили на вулицю, сусіди не раз лукаво переморгувалися, виглядали з дворів. Усім кортіло подивитися на цю показну пару. Пливла над землею дорідна Оляна, а коло неї, ледве дістаючи їй до плеча, швиденько тупав Голованчик, щось говорив їй, розтлумачував і тут же блискав прудкими в’їдливими очима у двори, на сусідів. «Ач! – стиха побуркував жінці. – Виглядають! Цирк їм тут!»</span>