Старых чтите, как отца, а
молодых, как братьев. Более всего же чтите гостя, откуда бы он к вам ни пришёл,
простолюдин ли, или знатный, или посол; если не можете чтить его подарком, то
угостите его пищей и питьём; ибо он, проходя , прославит человека по всем
землям или добрым или злым.
<span>
Больного
навестите, покойника проводите, ибо все мы смертны. Не пропустите человека, не
приветив его, и доброе слово ему молвите. Жену свою любите, но не давайте ей
власти над собой.</span><span>
<em><u>Если
забудете это, то чаще перечитывайте мою грамотку, тогда и мне не будет стыдно,
и вам будет хорошо.</u></em></span><em><u /></em><span>
Что
умеете хорошего, того не забывайте, а чего не умеете, тому учитесь – как отец
мой, дома сидя, знал пять языков, оттого и честь ему была от других стран.
Леность ведь мать всему дурному: что кто умеет, то забудет, а чего не умеет,
тому не научится. Добро же творя, не
ленитесь ни на что хорошее…</span><span> (Из
«Поучения» Владимира Мономаха)</span>
В сказке идет речь о вымышленных героях и событиях. Реальны в ней некоторые детали быта и жизни людей. Необыкновенны говорящие животные, волшебные предметы и помощники, в сказке действуют фантастические персонажи: Баба-яга, Змей Горыныч, Кощей Бессмертный.
Сказ похож на сказку, в нем тоже есть необыкновенные персонажи, например Хозяйка Медной горы; с героями происходят необыкновенные события. И все же сказ отличается от сказки.ВРОДЕ ТАК
Во первых Эт че литра? во вторых ответ...
очень обленился ты.!!
Белгородцы показали что их земля сама кормит и что они смогут держать осаду хоть 300 лет. Они собрали по зернышку с каждого жителя, вырыли колодец, кинули туда это все и получился у них целый колодец киселя. Печенеги увидели это и поверили, что их земля сама кормит Белгород. И перестали осождать город.
Без історичної пам'яті немає майбутнього. Події минулих часів мають бути взірцем, уроком для сучасного життя, оскільки ми можемо подивитися на них відсторонено, з більшою об'єктивністю, зробити правильні висновки. Саме тому без перебільшення величезне значення відіграють твори на історичну тематику.
До минувшини українського народу, його зламних періодів неодноразово звертався Т. Г. Шевченко. Змалюванню великого селянсько-козацького повстання, що відбулося в 1630 році в Україні, присвячена поема «Тарасова ніч». У вступі до поеми автор зображує кобзаря, який співає про минулі часи, про те, «як москалі, орда, ляхи бились з козаками». Кобзар тужить, виспівує, «аж лихо сміється», бо ніхто не рятує неньку — Україну, гине Батьківщина, її слава, гине славне козацтво. Українців на власній землі переслідують за віру: «Виростають нехрещені козацькії діти; кохаються невінчані; без попа ховають; запродана жидам віра, в церкву не пускають!» Т. Шевченко згадує поразку нашого народу в повстаннях, очолюваних Наливайком і Павлюком. Сплюндрована поляками Україна, понівечені рідні землі роз'ятрюють серце Тараса Трясила, тому він обзивається гіркими сльозами: «Бідна моя Україно, стоптана ляхами!» Поет ретельно вивчав історичні пам'ятки, зокрема «Історію Русів», у якій описується постання під проводом Тараса Трясила, назване «Тарасова ніч». Як бачимо, таку ж назву використовує й Т. Шевченко. У примітках до поеми «Гайдамаки» він зазначає, що в цю криваву ніч Тарас Трясило вирізав ляхів над Альтою. Ця річка в тексті поеми «Тарасова ніч» червоною гадюкою несе страшну для поляків звістку.
Тужливий спів кобзаря про важку долю України, в якій «мовчать гори, грає море, могили сумують, а над дітьми козацькими поганці панують», переплітається із оповіддю про Тараса Трясила — народного ватажка, що здійняв повстання, аби рятувати народну віру від загарбників. Страшний бій прийняв Трясило, три дні й три ночі тривала битва, від Лимана до Трубайла «трупом поле крилось». Ізнемігся козак і зажурився, а ляхи зраділи, почали навіть святкувати перемогу. Тож Тарас вирішив зібрати на раду отаманів-товаришів, з якими й постановив, що «Нехай, кляті, бенкетують, поки сонце зайде, а ніч-мати дасть пораду, — козак Ляха знайде». Напали козаки на ляхів, ревнула гармата, «прокинулись ляшки-панки — нікуди втікати!» На ранок перші промені сонця освітили вбитих ворогів. На ляхів налетіли чорні круки — символ смерті, а козацтво заспівало пісню про ніч, що стала славною для всієї України, бо приспала поляків.
Кобзар закінчує свою оповідь про давнє минуле, та його непокоїть доля України, її дітей сьогодні. Не вщухає його біль, бо не все гаразд на рідній землі. Докором до бездіяльності, безвідповідальності, байдужості своїх земляків, який через століття доноситься й до нас, звучать слова: «Нехай буде отакечки! Сидіть, діти, у запечку». Як бачимо, Т. Шевченка надзвичайно хвилювала доля Батьківщини, її майбутнє, тому він закликав сучасників пробудитися, віднайти загублене почуття власної гідності, яке було в наших пращурів — славних козаків, що ціною свого життя боронили рідну землю.