Алекса́ндр Серге́евич Пу́шкин — русский поэт, драматург и прозаик, заложивший основы русского реалистического направления, критик и теоретик литературы, историк, публицист; один из самых авторитетных литературных деятелей первой трети XIX века
<span>Нещодавно одним з
представників Московської Патріархії Вічний вогонь був оголошений
символом пекла, а шанування його - язичницьким поклонінням.
Напевно,
в залежності від установок особистості, вогонь може викликати і такі
асоціації. Але давайте залишимо за рамками оцінку цього висловлювання і
замислимося: а чому взагалі таку заяву стало можливим? Можливо, від
нерозуміння справжнього сенсу того, що символізує вогонь? Не в Біблії чи
сказано: «І пізнаєте істину і істина зробить вас вільними»? Адже саме
незнання робить нас вразливими для різного роду навіювань, домислів,
страхів і забобонів.
Символізм вогню виник задовго до виникнення
не тількихристиянства, А й іудаїзму. Адже вогонь супроводжує людину від
самого його (людини) появи.
Власне, вміння поводитися з вогнем -
саме по собі відрізняє людину (нехай примітивного) від тварини. Та й
сам вогонь принципово відмінний від інших феноменів матеріального світу.
Вогонь абсолютно реальний і в той же час не цілком матеріальний. Він
приходить з неба посланником вищих сил, і тоді він неприборканий і
руйнівним. І в той же час його можна здобути, зберегти, керувати ним.
Вогонь одночасно руйнує, обпікає - і зігріває, дає поживу і захист. А ще
вогонь схожий на живу істоту: він може народжуватися, харчуватися,
вмирати.
У міфах саме з вогнем пов'язане якщо не виникнення
цивілізації, то принаймні перехід її в іншу якість. У міфах багатьох
народіввогоньвикрадається або приноситься людям культурним героєм. Міф
проПрометея- Найбільш відомий, але далеко не єдиний. Зате з ним
пов'язано ще одне символічне значення вогню, цілком усталене: це символ
революційності, героїзму, самопожертви.
Нам нинішнім важко
повною мірою оцінити значення прирученого вогню для древніх людей.
Оволодіння вогнем можна назвати переломним моментом у становленні
людської цивілізації. Без вогню було б неможливо ні повноціннегончарне
ремесло, Ні тим більше металообробка. Навіть обпечене дерево стає
міцніше і довговічніше.
На першому етапі оволодіння вогнем
людина навчилася використовувати і зберігати природний вогонь. І це
свідома дія вже означало перехід на новий щабель розвитку. Але припущу,
що ще більш важливим стало вміння самому добувати вогонь. Вперше людина
відчула себе незалежним від милості природи.
Зрозуміло, у нього
не могло не виникнути зовсім особливого ставлення до вогню. Чималу роль
зіграло і схожість з живою істотою: вогонь народжується і вмирає,
харчується, рухається, має характер ... Погане харчування змушує його
невдоволено шуміти, розкидати обпалюють іскри; при недоліку «їжі» вогонь
слабшає і вмирає; за нешанобливе поводження може відплатитипожежею.
Крайня
шанобливість щодо вогню цілком можна пояснити і враховуючи його
найбільшу практичну цінність. Спочатку до нього могли просто ставитися
вкрай обережно, потім це відношення формалізувати, поступово обростаючи
повір'ями і нюансами. Змішуючись з іншими віруваннями, збагачуючись
асоціаціями, рітуалізіруясь, ставлення до вогню поступово
перетворювалося накульт.
Наприклад, вогонь міг ставати символом
сонця. Походження цих культів різному, але вони зближуються за
аналогією, адже сонце теж вогняне, теж дає тепло і світло, захищає від
темряви. Можливо, від сонця вогонь сприйняв функцію відродження: адже
сонце безперервно «вмирає» і знову «народжується» (причому як в
добовому, так і в річному циклі). Ймовірно, тому вогонь використовувався
як символ сонця - а потім і сам став вважатися символом відродження та
оновлення.
Поступово вогонь вогнища став уособлювати саме
вогнище, а пізніше будинок, рід. По суті, вогнище являє собою серце,
центр будинку. Поки горитьвогонь у вогнищі- В будинку живуть. У
свідомості розділяється «свій» і «чужий» вогонь. Наприклад, у деяких
народів можна дати сусідові кресало, але небажано давати вугілля зі
свого вогнища (як і брати чужі). І зрозуміло, у вогонь не можна плювати,
кидати сміття і навіть лягати ногами до вогнища.
Пізніше вогонь
стає сполучною ланкою між людиною і богами, займаючи центральне місце в
обрядах поклоніння вищим силам. Це не дивно. По-перше, вогонь спочатку
сходив з неба (блискавка), що вже пов'язує його з богами і робить
спочатку чистим, що виходить від вищих сил. По-друге, кинуте у вогонь
зникає, перетворюючись на дим - і це дає можливість використовувати
вогонь як посередник, що дозволяє «відправити» жертви (заодно і
очищаються вогнем) богам. По-третє, вогонь - це чисто людське зброю
проти природних небезпек. І не забувайте про властивість вогню
спалювати, знищувати те, що потрапляє в нього. Звідси очищає значення
вогню, який спалює зло, хвороби, що знищує шкідливі впливу.
Мабуть,
з цими його властивостями пов'язані звичаїспалювання тіл померлих. З
одного боку, вогонь тут використовується як стихія, що очищає від
пов'язаної зі смертю нечистоти, з іншого, вогонь «підносить» душі в
інший світ. У деяких народів початкова чистота вогню, навпаки, не
допускала його осквернення мертвим тілом.
</span>
Жизнь и творчество
Владимир Федорович Одоевский (1804-1869) – князь, писатель, музыкальный деятель и теоретик, философ. Культурный деятель эпохи, неутомимый борец за передовые идеалы русской музыкальной культуры, В.Ф.Одоевский являлся одним из основопооложников русского классического музыкознания.
Деятельность В.Ф.Одоевского способствовала утверждению мирового значения русской музыкальной культуры. И за ним по праву закрепилась почетная роль зачинателя русского классического музыковедения.
В.Ф. Одоевский был другом, соратником, помощником многих писателей, поэтов, многих деятелей культуры России 19 века. Его имя упоминается в связи с биографиями великих русских писателей, таких как А.С. Пушкин, А.С. Грибоедов, В.А. Жуковский, Н.В. Гоголь и многие другие. В.Ф.Одоевский был советчиком и вдохновителем крупнейших русских музыкантов. Среди его единомышленников по праву можно назвать Верстовского, Глинку, Даргомыжского, Серова, Стасова и многих других. Он один из первых верно и прозорливо оценил значение М.И.Глинки, успел приветствовать П.И.Чайковского. Он «открыл» для России И.С.Баха, Л.Бетховена.
А.С. Грибоедов В. А. Жуковский
В.Ф.Одоевский и сам был хорошим музыкантом, прекрасно играл на фортепиано (брал уроки у Дж.Фильда). Как критик он знал музыку «изнутри», основательно изучал ее теорию.
Перу Владимира Федоровича Одоевского принадлежат работы о русской музыке, творчестве русских и зарубежных композиторов и испольнителей, статьи о музыкальном образовании, заметки и рецензии о текущей концертной жизни Москвы и Петербурга первой половины XIX века.
А.С. Пушкин
Активный музыкальный деятель, В.Ф.Одоевский принимал деятельное участие в организации Русского музыкального общества (РМО), участвовал в организиции Петербургской консерватории, Московской консерватории, боролся за создание в Москве постоянного оперного театра, приветствовал создание музыкального училища.
В.Ф.Одоевский стремился вызвать серьезный интерес к музыке, пробудить внимание к важнейшим явлениям отечественной и зарубежной музыки. Работы В.Ф.Одоевского являются одним из немногих достоверных источников, благодаря которым мы можем восстановить контуры очень важного периода музыкальной жизни России – 1820-1860 годы, – который стал временем рождения и бурного развития русской классической музыки.
М. И. Глинка
Жизнь и деятельность Одоевского настолько слились с историей русской общественной жизни и русской культуры 1820-1860 годов, что его невозможно выделить из этой эпохи, а эпоху представить без него.
Одоевский находился на государственной службе более 40 лет. Он был помощником директора Императорской публичной библиотеки в Петербурге, заведующим Румянцевским музеем. Он перевез из Петербурга и создал в Москве Румянцевскую библиотеку (потом им. Ленина, и позже Государственную Российскую). Государственная служба отнимало у него много времени и сил, ведь Одоевский ничего не делал формально.
Владимир Федорович Одоевский был человеком высоких моральных качеств, необыкновенно добрым, отзывчивым, тактичным, умным. Современники единодушны в признании его благородных черт. По словам Чайковского, это была одна из самых светлых личностей, с которыми сталкивала его судьба.
Родился В.Ф. Одоевский 31 июля 1804 года в Москве. Он принадлежал к очень родовитой семье русского дворянства. Князь-потомок Рюриковичей.
Крестили маленького Владимира летом 1804 года в уцелевшей и поныне церкви преподобного Сергия Радонежского в Крапивниках на Трубе. Жизнь писателя связана с родной Москвой. Усадьба Одоевских располагалась рядом с церковью Сергия в Крапивниках и занимала почти весь квартал.
Церковь Сергия Радонежского на Трубе.
В 1816 году Владимира отдали на полный кошт в Университетский Благородный пансион, желтое каменное здание с двумя круглыми башнями, подаренное Екатериной II университету.(На его месте сейчас Центральный телеграф).
Многие выдающиеся деятели России учились в этом пансионе: это В. Жуковский, А. Грибоедов, М. Лермонтов, В. Кюхельбекер, многие декабристы. В пансионе царил культ философии, литературы. Издавались рукописные журналы, устраивались любительские спектакли.
Здание Университетского Благородного пансиона .
Окончив пансион в 1822 году, Владимир вернулся в дом князя Петра Ивановича. Его знаменитая комнатка над воротами дома, ныне всем известного в перестройке Ф. О. Шехтеля как старое здание МХАТа, описана мемуаристами.
Современное здание МХАТа в Камергерском переулке.
Когда-то Дубровский и Троекуров были закадычными друзья и
бывшими товарищем, но по вине Троекурова они крупно поссорились и Троекуров,
используя подкуп судей, становится хозяином дома Дубровских. Младший
Дубровский горячо переживает позор отца и не допускает того, чтобы его враг
стал проживать в их доме, он сжигает дом, уходит в лес и становится
разбойником. Желая отомстить заклятому врагу их семьи, Дубровский подкупает
учителя-француза Дефоржа и под его видом проникает в дом к Троекуровым. Так случилось,
что он влюбляется в дочь Троекурова, и Машенька отвечает ему взаимностью.
НоТроекуров выдает свою семнадцатилетнюю дочь замуж за старого князя. Конечно,
Дубровский пытается препятствовать этому неравному браку, получив согласие
Маши, но …опоздал. В день свадьбы люди Дубровского окружают карету князя для
того, чтобы освободить Машу, но она отказывает Дубровскому, потому что дала
клятву верности князю. После этого Дубровский распускает свою банду и уезжает
за границу.
<em><u>Понравилась Машенька, настоящая женщина и поступила правильно.</u></em>
<span><u>Герои</u><span>
Владимир Дубровский </span><span>
<span>Кирила Петрович Троекуров </span>
<span>Спицын </span>
<span>Марья Кириловна
Троекурова князь
Верейский </span>
<span>Андрей Гаврилович Дубровский, отец
Владимира </span>
<span>Архип, старый крестьянин полковник </span>
<span>Парамошка </span>
<span>учитель французского</span></span></span>