Дівчинка гортала малюнки лицарських романів. Її приваблювати не переможці лицарських поєдинків, котрі «промовляли люто “Здайся!”», а переможені. Нехай вони і «розпростерті», до землі прибиті списом, але з уст зривається горда відповідь: «Убий, не здамся!» Маленька дівчинка Леся вже тоді, в пору свого дитинства, поважала силу духу, справедливість. Вона поважана тих, хто навіть під загрозою смерті не хотів здаватися. Можливо саме в них вона вчилася великої мужності. Ця мужність знадобилася їй у житті, допомагала боротися з власною недугою та життєвими негараздами.
Повість «Захар Беркут» — одна з найяскравіших перлин у творчості видатного українського письменника Івана Яковича Франка. У ній автор торкається багатьох важливих проблем, одна з яких — це проблема вірності та зради, що знайшла своє втілення в головних героях твору. Я вважаю, що ця тема актуальна й у наш час, а вирішення даної проблеми є дуже важливим і для майбутніх поколінь.Дивний сон попереджав старшину тухольської громади Захара Беркута про страшні криваві події. На його докину насувалася «чорна хмара» монголів, які хотіли захопити слов'янські землі. Його сина Максима вороги захопили в полон, де тримали в залізних путах. Але не міг Бурунда-бегадир зі своїм військом подолати сміливих захисників долини. На поміч йому став хитрий боярин Тугар Вовк, який мріяв заволодіти багатствами тухольського краю, поневолити його людей. За його наміри тухольці виганяють злодія з долини. Щоб помститися, боярин об'єднується із Бу-рундою, обіцяючи йому провести його військо через гори. За це він очікує нагороду — хоче, аби йому віддали у власність долину та тухольців. Повною протилежністю своєму батькові постає донька Тугара Вовка — Мирослава. Вона щиро кохає Максима, захоплюється рідним краєм і любить свій народ. Дівчина не може зрозуміти і вибачити батькові його зраду. Її розум та відвага дуже допомагають тухольцям у боротьбі. Вона втікає від зрадника і приносить радісні звістки Беркуту, який вже не сподівається бачити свого сина живим. І саме тоді Мирослава зрікається свого батька: «Ні, Тугар Вовк живий, але Тугар Вовк перестав бути моїм батьком, відколи... зрадив... свій край і пристав... у службу монголів... Тепер я не можу вважати його батьком, бо не хочу зраджувати свого краю». Сміливість і незламність Максима викликають у Тугара співчуття і захоплення: «І за що він так зненавидів сього бідного хлопця? Чи за те, що він урятував життя його донці?.. Чи за його правдиво рицарську смілість і одвертість?.. Отже ж, тепер зрівнялися: оба вони невольники і — оба нещасливі». Не погодився Максим на умови боярина повернутися у рідну долину, бо натомість тухольці мали пропустити монголів через долину.<span>Вірність Захара Беркута, Максима та Мирослави своєму краю та своїм переконанням вражає та захоплює. Справедливе покарання зрадника доводить перемогу правди та щирих людських стосунків. Повість мені сподобалась своїм оптимізмом і утвердженням любові та сили народного духу.</span>
Поема починається похмурим пейзажем гір, оповитих таємними хмарами і засіяних горем, политих кров’ю. Горем і кров’ю горців. Пейзаж — подальша розповідь про сумні події. З цією метою автор використав народнопоетичний метафоричний образ засівання горя і сліз. У символічному образі Прометея Т. Шевченко показав незламність народів царської Росії, їх титанічність і життєдайність, що протистоїть хижаку — царизму, який «карає… що день… добрі ребра й серця розбиває» і п’є кров трудящих. Але народ безсмертний, його кров «живуща», і тому кат народів «не вип’є живущої крові», «не скує душі живої». Поет незмірно радіє з приводу того, що серце народу «знову оживає і сміється знову». Як гімн нездоланності народу звучать натхненні слова поета: Не вмирає душа наша, Не вмирає воля.
О, дружба! Кто тебя не знает,
Не знает тот и красных дней.
М. Карамзін
У дружби багато крил, але закон у неї один — вірність.
А. Макаренко Дружба, друзі — ці слова означають одне з найчудовіших явищ нашого життя. Відомий філософ Ф. Ларошфуко сказав, що дружба — «найпрекрасніший подарунок, зроблений людям після мудрості». Уміння дружити свідчить про високі людські якості. До таких якостей, як справедливо відзначив видатний педагог А. Макаренко, належить насамперед вірність. Справжній друг ніколи не кине в біді, не зрадить. Не тільки сам ніколи не очорнить тебе, але і не дозволить, щоб у його присутності інші говорили про тебе що-небудь несправедливе і негоже. У той же час справжній друг першим зробить зауваження, якщо ти робиш погані вчинки, допускаєш помилки, що можуть стати непоправними. Справжній друг спробує відвести лихо, тому що «назавжди відповідальний за всіх, кого приручив».
Вірних друзів дарують нам зазвичай дитинство і юність. І потім дружба з ними, як заповідник, усе життя зберігає мрії молодості, високі ідеали, безкорисливі почуття. А товариші юності стають старими вірними друзями, готовими поділитися останнім у важку хвилину, прийти на допомогу, розділити горе і радість. До речі, останнє, тобто здатність радіти за іншого, — також властивість духовно багатих людей. І якщо ти спілкуєшся з людьми, що протягом багатьох років не раз доводили відданість, співчували, коли приходило лихо, і раділи разом з тобою у святкові дні, отже, поруч справжні друзі.
Таке уявлення про дружбу виникло не саме по собі, не на порожньому місці. Воно формувалося в результаті спостережень за взаєминами моїх близьких з їхніми друзями. Бабуся говорить, що в першій половині життя великим подарунком для неї була самовіддана любов батьків і гордість за їхні високі моральні принципи. Опорою і багатством у другій половині життя стали друзі-однодумці. Тих з них, хто живе в Харкові, я знаю. Це люди не тільки добрі і чуйні. У них широкі інтереси, вони багато мріють, люблять музику, живопис. Спілкування з ними — та найбільша розкіш, про яку писав Екзюпері. А нещодавно була зустріч маминих однокурсників. Тоненькі дівчатка перетворилися на солідних дам, у волоссі хлопців, що змужніли, з'явилася сивина. У багатьох діти вже вчаться у вузах або збираються вступати. Не у всіх життя склалося гладко. Були гіркі втрати. Але як вони всі раділи зустрічі, як тепло згадували студентські роки!
Напевно, це справжнє щастя — зустрітися в зрілі роки з друзями юності і повторити слова великого поета:
Друзья мои, прекрасен наш союз!
<span>Он, как душа, неразделим и вечен... </span>