Владик промовив, що велич завжди ходить у парі зі скромністю та додав, що цієї людини не можна не поважати.
Брянський сказав Євгенові, щоб він запам'ятав те місце, бо після війни вони приїдуть туди відпочивати.
Журавлик заспівав радісно, щоб не звали його журавликом, щоб він не журився, а звали його веселиком, щоб веселився.
1)Надворі крапає дощ. Надворі ( Обставина місця) Крапає ( дієслово) дощ( іменник).
2)Сонечко заховалось за хмарки. Сонечко ( іменник) заховалось ( дієслово) за хмарки ( додаток)
3) почав дути сильний вітер. Почав дути( дієслово) сильний ( означення) вітер ( іменник)
4) зявилася на небі веселка. Зявилася( дієслово), на небі ( обставина місця), веселка ( іменник)
5) нам засвітило сонце. нам( додаток) засвітило( дієслово) сонце ( іменник)
Іменник підкреслюється 1 лінією
дієслово двума лініями.
означення хвилястою лінією
обставина -.-.-. риска, та крапка, тільки пишеться під словами!
Звісно ж так!!!!!!!!!!!!!!!!!!!!!!!!!!!!!!!!!!!!!!!!!!!!!!!!!!!!!!!!!!!!!!!!!!!
Людям властиво помилятися, але уміння визнавати помилки — ознака розуму. Дурень же ніколи не визнає, що прийняв неправильне рішення. Упертість, невміння чи відверте небажання погодитися з правильною думкою може призвести до фатальних наслідків.
Яскравим прикладом людини, яка не вміє визнавати своїх помилок, є головний герой роману Валер’яна Підмогильного «Місто» Степан Радченко. До Києва хлопця привели благородні наміри: вивчитися й повернутися назад, у село, щоб змінити там життя, але невдовзі він вирішує залишитися, щоб улити в місто «свіжу кров села, що змінить його вигляд і істоту». З часом Степан отримав усе: хорошу роботу, гроші, квартиру, славу. Але він не отримав головного — душевного комфорту, бо ніколи не визнавав своїх помилок ні у ставленні до друзів, ні у стосунках із жінками. Місто тисне на нього своїми законами, вимогами, але він уже не в змозі відмовитися від його спокус
[Ген'ій]
[Суниц'а]
[Зап'йасни(наближене до е)й]
[Йеднан':а]