Бароко (від італ. barocco – вигадливий, химерний) – стиль у <span>європейській літературі та мистецтві, що припадає на кінець ХVІ – </span> <span>середину ХVІІІ століть. Його характерними ознаками є декоративність, </span> <span>вигадливість, контрастність. Для поезії бароко властива насамперед </span> <span>багата і пишна метафоричність. </span>
<span>Уільям Шекспір і Педро Кальдерон де ла Барка писали свої драми в одну й </span> <span>ту ж епоху, епоху європейського бароко. Хоч Шекспір писав свої п’єси </span> <span>дещо раніше, можна сказати започаткував нову добу, то Кальдерон писав їх </span> <span>в самий розквіт цієї епохи бароко. </span>
<span>Головні герої п’єс Шекспіра “Гамлет” і Кальдерона “Життя – це сон” </span> <span>Гамлет і Сехисмундо з одного боку дуже схожі, але з іншого, зовсім різні </span> <span>люди. </span>
<span>Як Гамлета, так і Сехисмундо знемагає почуття помсти. Та якщо Гамлет </span> <span>бажав помститися за свого батька, то Сехисмундо хотів згубити свого </span> <span>батька за своє зіпсоване життя. </span>
<span>Гамлет на відміну від Сехисмундо не був іграшкою сліпої долі чи </span> <span>грандіозних зовнішній сил, як це характерно для драматургії бароко. </span> <span>Тоді, як Сехисмундо щомиті долав у собі звіра, Гамлет був носієм </span> <span>гуманістичної самосвідомості, вступав у конфлікт з антагоністами, які </span> <span>становили невблаганну реальність “часу, що звихнувся”. Можна сказати, що </span> <span>Гамлет – це герой-гуманіст, герой-інтелектуал, який не морже звести </span> <span>свого завдання до акту особистої помсти. Гамлет клянеться стерти “всю </span> <span>мудрість книжну”, та стерти її він не може, і тому залишається </span> <span>інтелігентом гуманістом. </span>
<span>Після великої несправедливості, коли Сехисмундо відправили назад у </span> <span>вежу, він був зовсім самотнім, оточений ворожим світом, біля нього не </span> <span>було нікого на відміну від Гамлета, який не міг нікому довіряти, окрім </span> <span>свого вірного друга Горація. Гамлет так і не зміг пробачити Клавдію </span> <span>(своєму дядьку) вбивства батька в результаті чого і загинув і Гамлет, і </span> <span>Клавдій від отрути. Сехисмундо ж прощає батька і повертає йому трон, </span> <span>звертається до нього, як підданий до монарха. Це сприймається як </span> <span>дивовижна метаморфоза “звіра”, сутність людини, що пов’язує її з </span> <span>безкінечністю, з Богом. Спізнавши те, що життя – це сон, Сехисмундо </span> <span>спізнав і глибинні істини й дійсні цінності буття. В заключному монолозі </span> <span>він пояснює тим, хто дивується його переродженню: “Мій наставний – сон, </span> <span>// І дуже боюся я, // Що, прокинувшись, чи не опинюся // Знову в темниці </span> <span>глухій? // І хоч марна була тривога, // Достатньо сну, щоб знати, // Що </span> <span>щастя і весь світ минають // Як швидкоплинний сон // За одвічним </span> <span>присудом Бога”. Йому відкривається марнота життя, тих принад і жадань, </span> <span>якими живуть люди – багатства, вдоволення, честолюбства, влади тощо, не </span> <span>відаючи того, що “кожен тільки бачить сон // І про це нічого не знає. В </span> <span>другому “Життя – це сон” послідовно проводиться ідея: людина може і має </span> <span>бороти не долю, а саму себе шляхом духовного й морального удосконалення, </span> <span>і це є той істинний шлях, що веде до Бога.</span>