В автобіографічному творі М. Стельмаха «Гуси-лебеді летять» ми маємо чудову можливість зустрітися з письменником, коли він був ще маленьким, простежити, як формувався його світогляд, проаналізувати витоки його письменницького хисту.
З раннього дитинства сувора дійсність повоєнних років перепліталася в Михайлика з казковим сприйняттям навколишнього світу. Зростаючи в подільському селі серед мальовничої природи й чесних, працьовитих людей, він учився людяності, щирості, любові до рідного краю. Його вчителями були власні батьки, дідусь і бабуся, веселі Мар’яна та Люба та інші.
Від батька Михайлик перейняв любов до роботи в полі, повагу до землі, що дарує врожай, від матері — доброту й закоханість у неперевершену красу української природи. Дідусь навчив його не лише бути майстром на всі руки, цінувати дотепний гумор, але й опоетизовувати природні явища, бачити незвичайне, прекрасне в простому.
Михайлик рано навчився читати, і книги стали його вірними друзями та мудрими порадниками. Більш за все він прагнув учитися й докладав усіх зусиль для здійснення своєї мети. Ні брак підручників і зошитів, ні відсутність взуття не могли його зупинити. Хлопчик власноруч робив чорнило й босоніж бігав по морозу до школи, а коли випав сніг, його через усе село носив батько, загорнувши в кирею.
Поруч із життєрадісністю, ліричністю, безпосередністю в Михайлика формуються й такі риси, як глибока пошана до батьків, чесність, працьовитість, співчуття, щире вболівання за вбогих односельчан.
Кожний день Михайлика сповнений чарівності, різних пригод і таємниць. І в усьому виявляється його гідність і щира вдача: за розвагами хлопчик не забуває про свої обов’язки, з радістю допомагає своїм батькам і подружці — лісовичці Любі.
Образ Михайлика справляє гарне враження на читача. Мені б
хотілося, щоб якомога більше людей були схожими на цього хлопчика.
Увесь навчальний рік ми тільки й живемо в.очікуванні літніх канікул, адже це прекрасний час, коли ти на волі, коли немає уроків, а можна гуляти, купатися, їсти морозиво та, взагалі, отримувати користь і задоволення. Одні з таких продуктивних літніх канікул змалював Ярослав Стельмах у повісті «Митькозавр з Юрківки, або Химера лісового озера». Героями твору є два хлопчики-п’ятикласники — Митько й Сергій. Отримавши від «улюбленої ботанічки» завдання зібрати колекцію комах, винахідливі друзі вмовляють батьків відпустити їх на літо до Митькової бабусі в село. Батьки Сергія одразу не погоджуються, бо знають, яка то вибухова сила, ці двоє друзів, але, зрештою, здаються, піддавшись вагомим аргументам про «передчасне старіння наших організмів» та двійки за незібрану колекцію,’що придумав Митько.Спочатку хлопці не виявляють жодної цікавості до збирання усяких комах, до вивчення зоології, бо чим вона може бути краща за ботаніку? Приятелі збираються присвятити час виключно забавкам, як це й годиться п’ятикласникам, що важко працювали весь навчальний рік.Приїхавши до Юрківки, по дорозі до бабусиної хати Митько й Сергій зустрічають велосипедиста Васька — хлопця років чотирнадцяти, що сміється з озброєних сачками друзів. Саме цей велосипедист від нічого робити вирішує пожартувати й налякати приятелів. Випадково побачивши Митька й Сергія на березі озера, Васько таємничо розповідає їм про страшне чудовисько, химеру, що живе в лісовому озері. Оповідь, на перший погляд, підозріла й мало подібна до правди, але цікава до неможливості! Тому Митько й Сергій вирішують все ж таки заночувати біля озера, аби з’ясувати, чи ховається в ньому страшна тварина. Власне, з цього моменту й розпочинаються найцікавіші пригоди друзів, непомітне для них самих надзвичайне захоплення зоологією. Розігруючи п’ятикласників.Васько підкидає різні докази існування озерної химери, ставить на березі річки відбитки лап страшного ненажерливого чудовиська, що з’їло навіть ворону, залишивши лише пір’я.Захопившись відгадкою таємниці лісового озера, хлопці намагаються знайти наукове пояснення феномену, тому ходять до бібліотеки й читають по вісім книжок із зоології на тиждень. Вони старанно вивчають факти, проводять справжнє серйозне дослідження, не шкодуючи нічого, — ні власних сил, ні сну, ні навіть життя невинної курки. Митько вже на основі винайдених доказів і прочитаної літератури робить припущення про виникнення назви села Юрківка, виводячи його значення з назви Юрський період. А чудовисько отримує ім’я на честь новоявлених учених — Митькозавр Стеценка.Митько й Сергій весь час потрапляють у кумедні ситуації, іноді події наближаються до конфлікту, але хлопці ніколи не сваряться, бо ж вони справжні друзі, які мають важливу спільну справу. Тож викручуються зі складних ситуацій завжди разом, неодмінно допомагаючи один одному. Долаючи свій страх перед невідомою твариною, яка, може,; з’їла навіть, людину, залишивши тільки одну сандалю, юні дослідники вперто вартують коло озера.Безперечно, приятелі дуже розчаровані, коли з’ясовується, що ніякого Митькозавра немає, а це просто жарт Васька. Та Митько й Сергій все одно не шкодують, бо вони розуміють, що час не минув марно. Майбутні шестикласники знають уже. стільки, що навіть не снилося Васькові, який гадав, що пошив їх у Дурні. Хлопці переповнені гордістю за свою обізнаність у динозаврах, вони чудово провели час і сповнені сил для нових відкриттів, адже вони найкращі друзі, великі однодумці.<span>
</span>
1.владимир-сын А.Г.Дубровского 2.утрата матери 3.жизнь в Петербугге 4.честолюбие,любовь к отцу, расточительность,благородство,смелость,решительность,находчивость 5.письмо,изменившее жизнь Владимира 6.чувство вины и ответственности 7.смерть отца,смутные сведения о виновнике травгедии 8.самодурство Троекурова 9.последняяя ночь в родном доме,поджег 10.ответственность за крепостных,появление разбойников 11.встреча Дубровского с Машей 12.дубровский-благородный разбойник 13.авторские симпатии на стороне героя
«Добрий день, дорогий український солдате!
Зараз весна – прекрасна пора, ми – одинадцятикласники – незабаром складатимемо випускні іспити. У нас, в Дніпропетровську, все спокійно, бо на сторожі наших мирних буднів на блок-постах окупованих ворогом Донеччини і Луганщини стоїш ти. Я розумію, як тобі нелегко у зоні АТО, адже там свистять смертельні кулі і чатує смертельна небезпека.
Я навіть не знаю, хто ти. Можливо, молодий хлопець, а можливо, уже батько, чоловік. Але я знаю точно: ти – Герой. Ти – той, хто віддає життя за майбутнє своєї Батьківщини, за моє майбутнє! Тримайся, все буде добре. І я дуже сподіваюсь, що востаннє ми відстоюємо свою територію. Ми – нація, яка буде цвісти завжди.
Я часто бачу фотографії наших українських бійців у соціальних мережах. Незважаючи на смертельну небезпеку, ворожі кулі і «Гради», наші солдати мають щирі посмішки, хоча очі у них втомлені. Інколи мій розум навіть не хоче сприймати інформацію, що наша мирна Україна зараз знаходиться у стані війни. Але це не сон, ця війна йде не в далекій країні, а на жаль, у моїй вишневій сонячній Україні. І хлопці в уніформі і з автоматами – це реальні люди, серед яких є багато моїх земляків-дніпропетровців.
Дякую тобі, український солдате, мій сучаснику, за те, що зараз ти перебуваєш там; за те, що ти борешся за моє щасливе майбутнє, за життя людей і, звичайно, за нашу Україну. Дякую тобі, друже, за те, що ти, прагнучи захистити всіх нас, підставляєш своє тіло під смертельні кулі. Будь певен, ти потрібен нам, потрібен Україні, потрібен усьому народу. Я не знаю, для кого саме пишу цей лист, але вірю, що читатиме його справжній патріот, щира, благородна, мужня людина.
Принагідно хочу подякувати і твоїй мамі, дорогий мій солдате! Величезне спасибі твоїй мамі і всім матерям, які виховали таких славних синів УКРАЇНИ! Я вірю, що такі люди, як ти, незважаючи на величезні труднощі в АТО, на невчасне або неповноцінне харчування і матеріальне забезпечення, ворожі кулі і снаряди, перебування у зоні постійного смертельного ризику, захистять нас від російських терористів. Слава Україні! Героям слава!
З повагою учениця ЗСШ №66 м. Дніпропетровська