У наслідок революції 1917 –
1920-х рр. в основній частині України встановилася принесена на багнетах із
Росії державність однопартійного, тоталітарного типу, яку, однак, можна
розглядати як компроміс між пробудженими українськими національними і
російськими окупаційними силами. Уже в 20-х роках ця чужа українському народові
влада змусила виїхати за кордон, репресувала або фізично винищила всіх
власників, підприємливих людей, усіх членів українських політичних і
громадських організацій (у тому числі й Української комуністичної партії –
“боротьбистів”), усіх чиновників Української Народної Республіки, тобто
національну, ще нечисленну, провідну верству. Але, щоб утриматися в Україні,
партія більшовиків, у якій українці становили мізерну меншість, мусила рахуватися
з потужним наростанням національних сил, тому підтримала політику коренізації,
тобто українізації. Формувалася течія націонал-комунізму (Микола Скрипник,
Микола Хвильовий, Олександр Шумський). Переконавшись, що процес стає
неконтрольованим і загрожує формуванням модерної української нації та
створенням самостійної української держави, яка, безперечно, швидко відмовилася
б від чужого їй тоталітарного режиму, а закамуфльованій під СРСР Російській
імперії – остаточним розпадом, російські окупаційні сили з 1929 року перейшли в
рішучий наступ проти українства як такого. Теза Й. Сталіна, що українська
інтеліґенція не заслуговує довір’я, означала на практиці тотальне фізичне
винищення в 30-х роках нової української еліти, що формувалася вже переважно в
лоні Комуністичної партії (більшовиків) України та Української Автокефальної
Православної Церкви. Початок винищенню було покладено “справою СВУ” – цілком
сфабрикованої Головним Політичним Управлінням “Спілки визволення України”. <span>
<span>Оскільки український етнос з його волелюбністю,
приватновласницькою психологією та глибокою релігійністю взагалі не годився для
створення “єдиного радянського народу – будівника комунізму”, то обезголовлення
нації було доповнене (під виглядом “розкуркулення”) ще й ліквідацією кращої
частини українського селянства. Масовий спротив колективізації був зламаний
штучно викликаним голодом. Унаслідок масового винищення й депортації корінного
українського населення на Схід (а під час Другої світової війни й на Захід) та
масового “доприсєлєнія” (це тодішній офіційний термін) на його місце
чужорідного населення – носія тоталітарної ідеології, генофонд українського
народу – носія демократичного, волелюбного, християнського світогляду – був
тяжко підірваний і значно змінений у гірший бік. Адже винищувався найкращий
елемент. Проте мусимо погодитися, що українці як нація, за висловом Мирослава
Мариновича, теж мають на собі “гріх комунізму” і тяжко його покутують.</span></span>
После смерти Великого князя московского Ивана III на московский престол взошел его сын Василий III (1505-1533 гг.), который продолжил политику своего знаменитого отца. Основное, что характеризует политическую историю России этого периода – это укрепление единодержавия и дальнейшее развитие централизованного государственного аппарата. Именно при Великом князе Московском Василии III тенденция укрепления самодержавной власти окончательно победила.
Согласно воззрениям Иосифа Волоцкого, Василий III прежде всего самодержавный царь, который только по своему «естеству» напоминает других людей, поскольку властью он подобен самому богу. В договоре 1514 г. с Москвой император Священной Римской империи Максимилиан I именовал Василия III императором. Его посол, Сигизмунд Герберштейн, побывавший в Москве в 1517 г. отмечал необычайно высокое положение московского государя. Не случайно, именно в этот период была сформулирована знаменитая теория «Москва – третий Рим». Согласно которой Москва объявлялась преемницей Рима и Константинополя («два Рима») и только ей отныне принадлежала честь быть защитницей истинного православия. Василий III к боярству относился недоверчиво и холодно, при нем резко сузился круг лиц, которые принимали участие в принятии политических решений, что дало основания одному из бояр обвинить государя, что тот «сам третей у постели дела решает».
Это высказывание стоило ему головы. Узурпировав власть вопреки воле боярской думы, 22 Василий III на всю жизнь сохранил недоверие к могущественной московской аристократии. В этот период был предпринят ряд мер по ограничению политических привилегий княжат и бояр. Их роль, которую они играли при Иване III, еще более снизилась. В противовес им Василий III выдвигал людей незнатных, происхождением из дворян и «детей» боярских. При Василии III окончательно завершилось формирование поместной системы, возрастала роль дворянства. После заключения второго брака с Еленой Глинской у Василия III в 1530 г. родился сын, будущий русский царь Иван IV. В период правления Василия III было совершено несколько походов на Казань, но все они окончились неудачей. При Василии III в состав московского государства вошли Псков (1510 г.), Смоленск (1514 г.), земли рязанского княжества (1521 г.).
3)" ДИРЕКТОРИЕЙ" С СОСТАВЕ ПЕСТЕЛЯ, ЮШНЕВСКОГО И МУРАВЬЕВА.